“20 днів у Маріуполі”: моторошні сторінки української історії


Я переглянула “20 днів у Маріуполі” Мстислава Чернова вже після того, як він став першою українською стрічкою, яка здобула нагороду Американської кіноакадемії Оскар. Я знала, на що йду, бо вже чула відгуки знайомих, що мали нагоду переглянути його раніше, але до останнього оцінювала його з тверезим незатьмареним розумом.
Мабуть, свідомо я розпочну свою рецензію з тих загальновідомих фактів, які обовʼязково мають бути у звичній класичній рецензії, аби відкласти переживання тих емоцій, які отримала під час перегляду.
Окрім Оскара, прем'єра “20 днів у Маріуполі” відбулася на престижному фестивалі незалежного кіно Sundance. Стрічка отримала Приз глядацьких симпатій.
Цей документальний фільм – це погляд українського журналіста Мстислава Чернова, відомого репортажного фотографа Євгена Малолєтки та польової продюсерки Василіси Степаненко на місто, яке до “чорної” дати в українській історії, до 24-го лютого, було домівкою для понад пів мільйона людей. Саме вони 24-го лютого 2022-го року приїхали у Маріуполь, що з домівки для багатьох перетворився на одну велику братську могилу. Чернов, Малолєтка та Степаненко залишились єдиними журналістами в оточеному окупантами місті і рупором для усього світу про те, що ж насправді відбувається у цьому пеклі на землі.
“20 днів у Маріуполі” – це фото та відеофрагменти, які усі ми бачили у перші дні війни, які тоді завдяки журналістам побачив увесь світ, а також ті матеріали, які залишились невикористаними, проте потрапили в обʼєктив. Якщо памʼять часто блокує ті моменти, про які не бажає нагадувати знову, то камера показала все так, як було насправді.
Сюжет
Заяви Путіна про початок “спеціальної військової операції”, перші “прильоти” у місті та налякані місцеві мешканці, які ще не знають, що ж насправді почалось. І які, можливо, вже ніколи не виберуться з Маріуполя.
Маленька дівчинка у сирому підвалі, що не хоче помирати, немовля на руках у бабусі, перші жертви від обстрілів, яких доставили у лікарню, мертва маленька дівчинка і її батьки, що цілують холодне дитяче тіло… Кадри зруйнованих багатоповерхівок тьмяніють на фоні великої траншеї, яка за декілька годин наповниться тілами людей і стане для них місцем останнього спочинку. Біля багатоповерхівки, у яку влучила російська ракета, стоїть маленька дівчинка, що плаче за татом, який досі у квартирі. А вже наступного дня у холодний моторошний підвал лікарні спускається чоловік, який розгортає замотане у біле простирадло кількаденне немовля, яке вбила Росія. І всі ці кадри повторюються знову, проте вже у новинах світових закордонних медіа.
Виконання
На цей фільм не можна дивитись, як на голівудські стрічки чи серіали від Netflix про страшні події та війни у різних країнах чи народах. У ньому немає жодного актора. У ньому лише люди, які стали свідками нелюдських страждань, фатальних вчинків і всього того, на що здатна Росія. Навіть зовсім неемпатична людина не зможе дивитись цей фільм без сліз, бо люди, які були там, враз втратили усе – рідні стіни і близьких людей.
Коли лікар однієї з лікарень рятує дитину, він кричить про важливість відеофіксації і крику про всі ті страшні події на весь світ. Чернов із командою зробили просто неоціненний внесок в “історичну війну, яку не документувати не можна”.
Водночас цікаво те, що автори фільму не вирізали з нього фрагмент, коли під час обстрілу журналісти ховаються у підвалі із цивільними людьми. Налякані люди, які вже понад тиждень перебувають в оточеному місті, під постійними обстрілами, без звʼязку, води та світла, обурено запитують у Чернова про те, хто ж це все зробив, і ніби наперед переконані у тому, що це – не Росія. Автор і режисер не вирізав фрагменту, який просочений російською пропагандою, проте міг це зробити, аби впевнено свідчити, що тих, хто чекає у Маріуполі Росію, – не було.
Саме Чернов та Малолєтка були тими, хто зафільмували й продемонстрували усьому світу ті звірства, які російські пропагандистські медіа назвали “постановою з акторами на знімальному майданчику” – влучання ракети у пологовий будинок. На них та сама вагітна жінка, що вже за декілька місяців буде звинувачувати своїх рятівників. Цей фрагмент у мене викликав дуже змішані відчуття болю, співпереживання й водночас ненависті.
Впродовж усього фільму мене дивувала така певна відстороненість Мстислава. Вона не була лише у закадровому голосі, а й в приватних спілкуваннях журналіста із згорьованими мешканцями, які сиділи у підвалі, скидали тіла у братські могили, боронили лікарню від російських окупантів і плакали над тілами власних дітей.
Фраза закадрового голосу, яка закарбується у моїй памʼяті назавжди, це фраза про вбитих дітей, що лежать у чорних мішках, і які в перші дні зйомок могли потрапити в обʼєктив – ще живими…
Кожна фізична смерть – смерть в душі іншої людини. Кожна смерть цих людей – чиясь трагедія життя. Ми ніколи не зрозуміємо того болю, який пережили вони, проте ми можемо його розділити.
Документальна стрічка Мстислава Чернова, Євгена Малолєтки та Василіси Степаненко – це робота, яка заслуговує усіх нагород світу, але той подвиг і вклад єдиних журналістів, які на той час були у місті, не зможе оцінити ані жодна пермія, ані нагорода.
Маріуполь – приклад того, на що здатна Росія. Жителі портового й сонячного міста за декілька тижнів стали тими, хто на окраїні міста риє траншеї і скидає туди тисячі холодних тіл. Ці люди назавжди мають закарбуватись у нашій памʼяті, ці зруйновані будинки назавжди мають стати символом росіян і Росії у наших головах та головах наших нащадків.
Складно уявити, що було б, якби увесь світ не облетіли кадри Малолєтки та відеофрагменти Чернова. Думаю, усі люди у фільмі хотіли б просто бути акторами, про яких писали пропагандистські російські медіа.
“20 днів у Маріуполі” – це журналістський репортаж, який обовʼязково має увійти у шкільну програму старших класів, аби про моторошні сторінки української історії наші діти читали лише у підручниках.
Про автора: Емма Стадник, журналістка
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені спікерами.
Читайте також: Культура під прицілом: як РФ знищує українську спадщину