Головнокомандувач Збройними Силами України Валерій Залужний підтвердив, що українські Сили оборони знищили одразу два ворожих літаки. Один із них - А-50, центр далекого радіолокаційного спостереження. Інший – Іл-22, пункт керування ворога, який забезпечує логістику всієї іншої ворожої авіації.

Причому треба усвідомлювати, що таких літаків, як А-50, на озброєнні російської армії не так уже й багато. Ідеться про літаки, які можна порахувати буквально на пальцях рук. І можливостей виробляти нові літаки такого класу в російської армії немає з тих простих причин, що для них потрібні західні компоненти. Після того, як країни цивілізованого світу запровадили санкції проти РФ, Москві, що б вона не говорила про розгортання власного військово-промислового комплексу, дуже важко виробляти зброю сучасного рівня й класу. І тому знищення такого літака створює реальні проблеми для російських збройних сил.

По-перше, проблеми пов’язані з логістикою поведінки в небі. Ми з вами розуміємо, що і для того, щоби боротися з українськими Силами оборони на окупованих територіях України, і для того, щоб здійснювати заходи з обстрілу українських територій і позицій української армії, потрібні саме такі літаки. І саме такі літаки потрібні, щоби запобігати ударам українських безпілотників і ракет по військових об’єктах РФ, насамперед на окупованих територіях. Адже ці території сьогодні є для президента РФ Путіна і російських військових важливим плацдармом для окупації нових українських регіонів і продовження багаторічної війни на виснаження.

Ми багато обговорюємо питання про те, коли в принципі може закінчитися російсько-українська війна, на якому календарі можна знайти рік чи декаду, коли в Україні розпочнеться нормальне, мирне життя, а роки війни з РФ стануть історією. Але треба чітко усвідомлювати, що Російська Федерація навряд чи звертатиме увагу на будь-які мирні ініціативи й пропозиції з інших країн, що Путін вважає будь-які миротворчі ініціативи свідоцтвом слабкості ворога, на якого, отже, потрібно чинити ще більш серйозний і невгамовний тиск.

А от що завжди зупиняло Російську державу від агресивних планів щодо інших держав, так це втрата арсеналу й можливостей. Без того, щоб Росія почала реально відчувати такі втрати, мріяти про те, що війна Росії проти України закінчиться в осяжному майбутньому, я б не радив будь-якій людині, яка хотіла б жити в реалістичному світі, а не у світі власних марень.

І звичайно, з цієї точки зору знищення російського арсеналу є якнайшвидшим шляхом до того, щоб у Кремлі замислилися якщо не про остаточне припинення конфронтації з ненависною Путіну та його співвітчизникам Україною, так принаймні про припинення цієї війни до того часу, поки в Росії не з’явиться необхідний арсенал для завдання остаточного, смертельного удару по Україні.

А такий час може ніколи й не наступити, тому що будь-яке призупинення війни в умовах відсутності російського арсеналу означатиме, що й Україна ретельно готуватиметься до нових атак РФ, що й Україна усвідомлюватиме необхідність будівництва військових заводів і закупівлі нового військового арсеналу, підготовки населення до опору, а не до створення соціальної держави, у якій кожен почуватиметься комфортно – до такої держави потрібно ще дожити. Таку державу потрібно ще побудувати після того, як колись, у невідомі нам десятиріччя зникне загроза зі сходу, яка для України є екзистенційною.

Я вже не кажу про те, що Україна в такій ситуації призупинення війни з боку Росії може стати членом НАТО й таким чином розділяти спільну долю країн Північноатлантичного союзу в їхньому цивілізаційному протистоянні таким державам, як Російська Федерація, КНР та інші країни, які готові будуть силою доводити те, що диктатури можуть перемогти демократію.

А якщо таких сил немає? Якщо є чітке розуміння, що можливостей силового доведення своїх можливостей не існує, так і війни не може бути. Таким чином, єдина реальна можливість закінчити війну Росії з Україною – це позбавити російські збройні сили можливостей надалі знищувати Українську державу, можливостей чинити опір зусиллям української армії, якщо не по звільненню окупованих Росією територій, так принаймні по захисту цієї території, яка залишається в амбітних політичних планах Путіна щодо ліквідації української державності й приєднання більшої частини України до РФ.

І тому має значення кожний сучасний літак, який знищується українською армією. І тому має значення кожний удар по позиціях ворога на окупованих територіях. І тому, звичайно, має величезне значення знищення російських арсеналів і на суверенній території Росії, адже ми розуміємо: поки російський військово-промисловий комплекс буде працювати, створювати нові можливості для російської армії бомбардувати українську територію, це також примушуватиме Путіна та його найближче оточення замислюватися не про мир, а про багаторічну війну.

Таким чином, наступними кроками наших союзників, якщо вони вирішать продовжувати надавати інтенсивну військову допомогу Україні – а я сподіваюся, що розуміння надання такої допомоги залишиться частиною західного політичного мисленні у наступні роки, — є дозвіл обстрілювати російські воєнні об’єкти за допомогою цієї західної зброї, яка зараз постачається українській армії. І про необхідність надати такий дозвіл говорять уже й західні політики, які усвідомлюють усю небезпечність багаторічної й безперервної війни РФ проти України, а також небезпечність того, що ця війна, коли Путін відчує слабкість українських позицій, перейде в гібридну війну РФ проти країн Заходу, проти країн НАТО. І тоді вже всім буде непереливки, тому що ми будемо швидко й невпинно наближатися до тієї самої світової катастрофи, якій Захід так хоче запобігти, не даючи нам подібних дозволів.

Так що знищення літаків ворога – це тільки перший крок до того, щоби позбавити Україну можливостей навіть замислюватися про те, що в такій війні не може бути одержана перемога зі збереженням української державності, а Росію, своєю чергою, позбавити сподівань, що вона переможе й знищить Україну в багаторічній виснажливій війні, яку запланував собі президент Путін за величезної підтримки власного шовіністично налаштованого суспільства.

Джерело.

Автор: Віталій Портников, публіцист, телеведучий, лауреат Шевченківської премії

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами.