А рівно 10 років тому, 14-го березня 2014 року прямо з Майдану перші добровольці відправились на тренувальну базу в Нових Петрівцях, що під Києвом. Внесок першої хвилі добровольців переоцінити неможливо. Саме вони дали змогу провести мобілізацію і підготувати професійну заміну добробатам. 

Усі ми так само памʼятаємо кілометрові черги до ТЦК у перші дні повномасштабного вторгнення, коли тисячі чоловіків добровільно вирішили взяти в руки зброю і приєднатися до захисту країни від ворога й окупанта. 

Багато з них віддали своє життя за нашу державу, багато повернулись з війни без кінцівок чи з іншими травмами, які отримали під час бойових дій. Тому виникла нова проблема: психологічна, соціальна та фізична реабілітація ветеранів війни. 

Проте чому зараз замість черг біля ТЦК ми часто зіштовхуємось з ухилянтами, які використовують найрізноманітніші способи уникнення служби та як держава працює з ветеранами? Про це в ексклюзивному інтервʼю для “FM Галичина” розповів військовослужбовець, голова ГО “Українське обʼєднання Мрія” Юрій Гудименко. 

З чим повʼязане те, що на початку повномасштабного вторгнення вишиковувались кілометрові черги до ТЦК, а тепер все більше і більше випадків, коли чоловіки намагаються переплисти річку Тиса, аби уникнути мобілізації? Де і коли відбувався цей процес кардинальних змін і з чим він повʼязаний? 

Окрім черг біля військкоматів, були черги на кордоні, в яких також були чоловіки 

Це психологія мас. На початках, в перші дні, відбувся неймовірний емоційний підйом, неймовірне захоплення суспільства і багато людей, які стояли біля військкоматів, фактично не могли вчинити по-іншому. Їм не дозволяла власна совість. І багато хто з тих людей навіть не думали про героїчне повернення додому. Тобто велика кількість цих чоловіків йшли героїчно помирати, але з чистою совістю, і це факт. Я спілкувався з людьми, які доєднались до лав у перші дні, і їх справді багато, але ми забуваємо й те, що у перший день на кордоні також стояли великі черги. Тобто люди намагалися виїхати вже тоді, і серед них також були чоловіки. Потім було відчуття, що це не надовго, що все це буде тривати декілька днів. Місяць-два ми їх забʼємо і вони більше до нас не полізуть. Але вони вирішили пограти в цю гру по-серйозному і грають так досі.

Проблема полягає в тому, що у нас вийшла така досить шкідлива емоційно-фактова качеля, коли спочатку здавалося, що перемога вже дуже близько, а потім ми зрозуміли, що це далеко не так. Відповідно, люди не йшли в армію і їх туди ніхто не запрошував. Не було жодного плакату, жодної реклами, яка б запрошувала людей у військо. Люди почали думати, що армія впорається без них. А потім, коли настав час нереально важких боїв, довгих і затяжних, коли стало зрозуміло, що не буде ніякого швидкого контрнаступу і доведеться виборювати метр за метром, люди почали боятися, але з ними інформаційно практично ніхто не працював. 

Ті, хто працювали, ті отримували результат. Найяскравіший приклад – це третя штурмова, в якої настільки великий потік добровольців, що вже вони відбирали людей, тобто брали далеко не всіх. А держава як така інформаційно не працювала, тобто згадати системну кампанію з мобілізації не можна, бо її не було. Ніхто не міг спрогнозувати, що Америка почне зменшувати потік грошей і військової техніки. Тобто у нас склалися всі негативні фактори в один. Це не скасовує того, що мобілізацію треба було починати дуже давно або ж тоді, коли її розпочали росіяни. Можливо тоді навіть не був би потрібен окремий закон про мобілізацію. Ніяких дій не зробили тоді, і не роблять нічого й зараз. 

Я згадую слова Руслани Величко-Трифонюк – В.О. виконавчого директора Українського Ветеранського фонду Мінветеранів, яка казала, що особливу увагу варто звернути на тривожний тренд зниження довіри до ветеранів періоду АТО. Якщо ця тенденція продовжиться, можливо, ми станемо свідками подібних сценаріїв стосовно ветеранів, які зараз воюють після їхнього повернення додому. Як, на вашу думку, цю проблему потрібно пропрацювати? Яку комунікацію із суспільством має проводити держава?  

Ветеран – приклад для наступних поколінь, бо опираючись на те, як з ветеранами поводилась держава, люди думають про вступ до лав оборони

Це правда. Насправді ми говоримо про дуже складні речі, тому що у ветеранській історії дуже багато ірраціонального. Це щось на межі понять, які ми не можемо виміряти, на межі понять, для яких не створено приборів, що можуть скласти реальні цифри. Тобто ветеран – це не тільки людина, яка повоювала і тепер заслуговує на окремий статус. Це не правда. Ветеран це, по-перше, приклад для наступних поколінь, які, дивлячись на те, як держава повелася з ветеранами, будуть ухвалювати рішення, йти в армію чи не йти. А це неймовірно важливо для виживання держави.

По-друге, ветеран – це людина, яка за потреби перша йде в бій. Оперативний резерв ніхто не скасовував. Відповідно, тут починаються “танці” навколо таких термінів, як шана, честь, повага або її відсутність та соціалізація. Ніхто не може виміряти соціалізацію. У цього поняття немає кінцевого визначення, з яким всі б погодились. Тому ветеранська політика насправді суперскладна, і в світі немає жодної країни, включно з Сполученими Штатами Америки, які можуть сказати і в яких ветерани скажуть, що їхня держава впоралась на 100%. Немає прикладу, який можна дослідити і прийняти як якісну ідеальну конструкцію. 

Тому зараз ми маємо одночасно вирішувати декілька речей. По-перше, робити комунікацію зі суспільством, проте, як правило, цього ніхто робити не хоче. Мова йде про те, що все українське законодавство, яке створювалося роками, після повномасштабного вторгнення почало втрачати будь-який сенс. Там прописана така кількість ідіотських пільг, які в ХХІ столітті, а тим більше в наших умовах, не можуть бути реалізовані. Вони або не мають сенсу, або на них немає грошей.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені спікерами. 

Читайте також: Я просив російських військових мене застрелити, — відверта розмова із 21-річним ветераном