Хто ж не відає, які є великі грубіянства й забобони в московському народі?Вітання всім! Сьогодні ми будемо спілкуватись не про якусь конкретну історичну особу, а скоріше про подію, яка прив'язана до певних історичних особистостей. Іпатій Потій. Його називають "батьком унії". Якої саме унії? Берестейської. Берестейська церковна унія, тобто об'єднання православних з католиками. Після цієї унії утворилася уніатська церква, яка згодом почала називатися греко-католицькою церквою. В той час подія відігравала величезне значення і доволі неоднозначне. З однієї сторони, ця подія розколола українську православну тодішню церкву й українське суспільство. Але з іншої сторони, оця Берестейська церковна унія дала поштовх до подальшого розвитку культури української і, зокрема, в подальшому до реформування Української Православної Церкви. У 1595 році православні єпископи Кирило Терлецький та Іпатій Потій вирушили до Риму, де представили Папі проект унії. У 1596 р. відбувається Берестейський церковний собор, на якому проголосили унію православної церкви з католицькою. В Бересті одночасно відбулося два собори: прихильників та противників унії. Довгий час єдиним православним українським єпископом був львівський єпископ Єремія Тиссаровський. У 1620 році за сприяння Петра Конашевича-Сагайдачного православна церква відновлює свою ієрархію. Сьогодні ми будемо спілкуватися про Берестейську церковну унію, про ті питання, які відбувалися в кінці XVI — на початку XVII століття з нашим гостем. Це Василь Кметь, кандидат історичних наук, директор Львівської муніципальної бібліотеки. Пане Василю, вітання Вам!Вітаю взаємно! Дуже приємно!Церковна унія — це не якесь одномоментне явище, до нього потрібно довгий час готуватися. І першими, хто почали давати такі якісь ідеї об'єднання, були львівський єпископ Гедеон Балабан і князь Василь-Костянтин Острозький, якого називали тоді "некоронованим королем Русі". Але потім, коли вже дойшов час безпосередньо до самої унії, то Василь-Костянтин Острозький кардинально проти виступив. І навіть з його вуст були і фізичні погрози. І Гедеон Балабан відкликав свій підпис після цієї унії. Тобто два головні ініціатори, коли мова зайшла вже безпосередньо про об'єднання, вони відійшли в інший блок, в іншу сторону. Вони не так собі уявляли в принципі це об'єднання? Чи там був якийсь інший момент?Насправді трошки так і трошки не так. Отже, якщо йдеться про ініціативу і витоки унійної філософії, унійної ідеології, то, без сумніву, вона сягає давніх часів. Ще, мабуть, того часу, коли виникали розколи, виникали поділи. А на українських землях, власне, того часу, коли класична, традиційна така релігійна толеранція, яка була усталена у період співіснування різних релігійних традицій, раптом уперлася в несприйняття і в конфліктність тих нових релігійних процесів уже ранньомодерного часу, уже кінця XV-XVI сторіччя. І тому, коли мова йшла про пошук такого об'єднання, то такі, скажімо, загальнолітургійні заклики до єдності, усвідомлення християнства як універсальної світової релігії дали підстави і підвалини для того, щоби переосмислити ту ідею унії уже в нових умовах. І, власне, чому саме ці діячі стали такими промоторами і активістами питань церковної єдності? Ну передовсім, як Ви слушно зазначили, некоронований король України князь Костянтин Острозький, якого у церковній традиції вважали правонаступником давньої київської княжої династії, який був гідним продовжувачем тої княжої традиції... А це, знову ж таки, нагадує XVI сторіччя, коли уже занепали княжі, боярські роди, коли ця давня традиція уже була знівельованою новою моделлю шляхетської республіки Речі Посполитої, то за таких обставин князь був ніби символом, остоєю отого минулого, тої давньої Руси, давньої церковної традиції, і він відповідним чином брав на себе такий обов'язок певної духовної опіки також, патронату над церквою. Львівський єпископ Гедеон, як одна із таких найосвіченіших особистостей в тогочасній Київській митрополії, також певним чином десь вимушено, а десь логічно звертався до тої ідеї. Але, мабуть, прямою підставою чи приводом для того, щоб активувати заходи, спрямовані на пошук моделі унії, були події 80-х років XVI сторіччя, тобто того часу, коли православна церква, яка перебувала під опікою османів (маю на увазі Константинопольський патріархат) намагається здійснити певні реформи. Є така видатна особистість — патріарх Єремія Транос, який намагається протистояти політичній владі, намагається активувати грецькі православні громади, реформувати освіту, реформувати певні соціальні процеси. І, власне, коли він прибуває в Україну у 80-х роках, це стає таким стимулом для активування відродження церковного життя. Він підтримує братський рух, він підтримує багато інших процесів, які на той час дещо виходять поза межі впливу єпископату. І для самого Гедеона Балабана приводом таким для пошуку якоїсь певної іншої моделі організації церковного управління, в першу чергу, а зрештою і церковної єдности, стають конфлікти з братством та конфлікти зі світським середовищем, яке користується відповідно підтримкою можновладців і з якими єпископи уже впродовж багатьох десятків років не можуть дати ради. І, власне, таким чином, мова іде про пошук тої моделі. Але і для князя Острозького, і для єпископа Гедеона, і для Михайла Копистенського, перемишлського єпископа чи тих інших діячів, які спочатку активно підтримали ідею унії, ідею єдності церковної, але пізніше відходять саме від такої моделі, дуже важливим був отой концептуальний підхід вселенського єднання християнства. Знаєте, в тогочасній риториці часто використовувалися латинськомовні терміни для позначення певних понять, і вони дуже часто протиставляли поняття "унія" поняттю "унітас", тобто "унітас" — як повна єдність і "унія" — як часткове об'єднання, юрисдикційне об'єднання. Тому, якщо князь Острозький наполягав на тому, що собор об'єднавчий мав би передбачати участь східних патріархів, що це мало бути вселенське рішення і обов'язково за погодженням між Римським першоієрархом Папою і Константинопольським патріархом, то відповідно, коли з'ясувалося, що єпископат Київської митрополії погоджувався на трошки іншу модель, це дало йому підстави відійти від цієї моделі, не підтримати її. Так само, коли мова йшла про участь єпископа Гедеона з підписанням і відкликанням підпису. Це така трошки полемічна... І, можливо, навіть легенда. Тому що насправді ми не можемо однозначно стверджувати, чи підписував він оті всі документи, які торкалися безпосередньо акту унії. Про що йдеться? Справа в тому, що собори, які скликалися у Бересті, починаючи з 1590 року, відбувалися регулярно (але раз на рік), єпископи обговорювали дуже болючі і велику кількість різних актуальних питань. І відповідно, треба було приймати оці ухвали, писати рішення. Єпископат не мав часу перебувати надто довго для участі в соборах. Зрештою, згадаймо, як виглядала транспортна система того часу, переміщення, як будувалися комунікації. Тому дуже часто підписували так звані мамрами. Мамрамами (від слова "мембрана, шкіра") називали пергаментні... Ну ми б сьогодні вжили термін "бланк". Такі пергаменті заготовки під документ, де писар розбивав площину на текстову частину, можливу ілюмінацію і частину з підписами. І відповідним чином, для того, щоби заощадити час і, відповідно, документи могли бути написані пізніше, єпископи підписували ці мемрами, а пізніше вже писар дописував цей документ. Знаєте, свідченням того є навіть такий цікавий факт. От акт Берестейської унії, який зберігається в нашому Центральному державному історичному архіві України у Львові, на ньому і донині недомальований, не зображений ініціал — перша літера. Ну під неї залишене місце, але так склалося, що події розвивалися занадто бурхливо і швидко, щоб встигнути це зробити. Тому насправді, коли Гедеон пізніше стверджував, що він не підписував певних документів, можна припускати... І це підтверджує аналіз чорнила на деяких документах, які збереглися навіть у петербурзьких архівах (це в свій час такий аналіз проводив наш дослідник український Леонід Тимошенко), дозволяють стверджувати, що, можливо, він справді таки не підписував цих... Тобто він підписав порожній акт, не знаючи про те, яким там буде зміст. Але те, що він був симпатиком і одним з ініціаторів такого єднання, це була правда.До речі, от запитання таке логічне. Львів зараз можна назвати центром греко-католицької церкви. У Львові, напевно, найбільша община греко-католиків. Але саме Львів у час XVI — початку XVII ст. допоміг зберегти православну церкву українську, яка могла і перестати існувати. Єдиним єпископом був тоді львівський єпископ Єремія Тиссаровський. І при цьому, коли церкви як такої, ієрархії церковної православної не існувало, йому вдалося отримати сан єпископа і вдалося потім за його допомоги відновити православну ієрархію. Як це так сталося? Як польська влада це прогледіла?Отже. Справді, польський король Сигізмунд III дуже активно протидіяв відновленню структур Православної Церкви і, власне, він наполіг і дотримувався того правила, що жоден з можливих кандидатів на хіротонію у православній церкві не отримає його підтвердження — презенти (документа на призначення, без якого не можна було стати єпископом). І, власне, Гедеон Балабан, який бачив у свій час, наскільки політизованим стає питання унії для уряду Речі Посполитої, наскільки це питання виходить поза межі компетенції ієрархів і переходить трошки в іншу площину, він, власне, намагався максимально застерегти ті права своєї єпархії. А коли сталося так, що він помер, то уже єпархіальний соборчик змушений був вирішувати питання трошки по-іншому, треба було обрати свого кандидата. І далі маємо таку цікаву історію. Тому що соборчик місцевий єпархіальний за участі духовенства, мирян обрали кандидата світського шляхтича Євстахія Тиссаровського, який був рекомендований як кандидат на єпископство. Але презенти отримати не могли. І тоді вони поїхали до короля, до монарха, і начебто на урочистому прийомі під час розмови, коли була озвучена пропозиція перейти в унію, Євстахій і львівська делегація озвучили, чи буде велика користь для Церкви, якщо він один перейде. Ну і королівська влада, представники латинського духовенства сприйняли це як декларацію про готовність перевести єпархію в унію. Таким чином, 1608 року Тиссаровський отримав цю презенту, цей дозвіл на висвячення. Він у Яссах отримав хіротонію від молдавського митрополита і прибув до Львова як єпископ. І коли через кілька років йому почали нагадувати про те і з боку унійної ієрархії, і з боку державних чиновників, то він відповідно просто ігнорував ці судові позови (бо навіть були судові позови), він ігнорував і нагадування. Він сплачував сумлінно ті штрафи, які на нього накладали, і залишився одним із найтриваліших таких довгожителів на Львівській кафедрі. Бо 1620 року (Ви згадували про хіротонію, яка відбулася за підтримки гетьмана Сагайдачного) саме Єремія Тиссаровський був тим єдиним канонічним правонаступником, який репрезентував київську православну ієрархію. А 1632 року, коли за дозволом уже сина Сиґізмунда ІІІ (Владислава IV) Петро Могила мав можливість створити нову ієрархію, то єдиний єпископ, якого не треба було пересвячувати чи усувати, це був власне Єремія Тиссаровський, бо він мав королівську презенту. Таким чином, Єремія Тиссаровський фактично очолив як представник Константинопольського патріархату хіротонію Петра Могили у львівській Успенській церкві.Після унії утворився такий парадокс, неодноразово вже про це і писалося, і говорилося, коли існує церковна ієрархія без віруючих і віруючі без своїх ієрархів. Хоча насправді греко-католицька (уніатська тоді) церква вона мала віруючих. Можливо, не настільки багато, скільки православна, але мала. І от в мене таке запитання: коли уніати (греко-католики) приходили до церкви, чи вони розуміли, що відбувається? Тобто чи звичайний селянин, козак, шляхтич, коли приходив у греко-католицьку церкву, чи він розумів, що він не в православній церкві? Тому що мені навіть зараз здається, що багато парафіян чи греко-католицької, чи православної церкви України, коли відвідують службу в одному чи іншому храмі, вони не до кінця зрозуміють, на якій саме службі вони були. І аж доки їм не скажеш, вони скажуть: "Та я був у православній! А я була в греко-католицькій!". Насправді відмінностей як таких для звичайних парафіян немає.Абсолютно правда. Тим більше, якщо врахувати, що патріарха чи відповідно Папу, тобто Предстоятеля Церкви, поминали на літургіях лише в кафедральному соборі, то ми навіть, можу сказати, у Львівській єпархії маємо такий кумедний епізод уже з XVIII сторіччя, коли двоє священиків посварилися між собою за те, що один одного назвав уніатом.Православні... Ні, уніатські священники.Це вже уніатські священики. Тобто вже після проголошення унії, коли вже єпархія була в унії. Тобто насправді з точки зору літургійного життя, скажімо, організації парафіяльного життя, практично нічого не змінювалося. Тому насправді це відкривало, з одного боку, шлях для такої широкої місії. І якщо ініціатори Берестейської унії відповідно декларували необхідність такого певного цивілізування, тобто актуалізації певних західних елементів західних звичаїв... От Іпатій Потій, про якого Ви також згадували, це ієрарах, який, власне, дуже багато доклався до того, щоби відкрити цей зовнішній простір. То з іншого боку, так само цей чинник відкривав дуже часто певні такі засоби для маніпуляцій. Тому що досить часто шляхтич, патрон, який був власником села, де був храм чи монастир, він міг собі зловживати своїми правами політичними, власницькими, відповідно, маніпулюючи конфесійними настроями серед населення. Тому насправді, власне, цей такий цивілізаційний експеримент і контекст, власне, співіснування православної і уніатської традицій в Україні — це дуже цікавий досвід. І не випадково 1629 року навіть була ініціатива митрополита Петра Могили і митрополита унійного Йосифа Велямина-Рутського, щоби проголосити універсальну унію і об'єднатися в єдину церкву, такий Київський патріархат, який би був визнаний і Римом, і Константинополем.1589 рік. За 7 років до Берестейської церковної унії створюється Московський патріархат, створюється за всіма канонами московської держави. Тобто, яким чином? Спочатку обіцяють фінансову підтримку Константинопольському патріарху, він приїжджає туди до москви, йому дають хабаря, він відмовляється, не посвячує московського патріарха, який тоді був митрополитом (і то в лапках митрополитом). Потім, відповідно, його утримують пів року в в'язниці як заручника, а потім в кінці, коли він все-таки висвячує, відправляють з хабарем назад в Константинополь. До речі, через рік цього патріарха собор в Константинополі за таку річ позбавить його сану. І отут запитання: чи був для Української Православної Церкви таким уже тоді дійсно страшним оцей Московський патріархат, який мав величезні амбіції і величезні претензії на всю православну церкву колишньої Русі? Тому що, якщо ми відкриваємо назву, то вже ця амбіція простежується: патріарх Московії і всієї Русі. А Русь — це тоді українські землі, бо московія — це московія.Якщо про події 1589 року ми можемо говорити в широкому геополітичному контексті, то реально в житті Української Церкви Київської митрополії, українсько-білоруської Київської митрополії це насправді на той час не була абсолютно значуща подія. В першу чергу треба сказати, що коли мова йшла про заснування цього патріархату, то Константинопольський патріарх потрапив у дуже прикру пастку, тому що пропозиція з боку москви йшла про відкриття резиденції, одної з резиденцій Константинопольського патріарха, куди він би мав можливість приїжджати у православну країну з-під турецького панування мусульманського і мати можливість працювати, збирати місії, збирати кошти, наприклад, на пожертви чи працювати, служити своїм вірним. Натомість у кінцевому результаті виявилося, що йому запропонували посидіти у Коломні, а висвятити, власне, оцього іншого ієрарха. Тому насправді конфлікт був дуже гострий. І справді, хіротонія відбувалася в стилі абсолютно московському, тому що жодного чину хіротонії патріарха в природі в канонічному житті не існує. Це було вигадано виключно спеціально під цей епізод. Натомість, якщо йдеться про контакти з Київською митрополією, треба пам'ятати, що вони були достатньо спорадичними. І це багатодесятилітнє існування московського церковного простору поза межами канонічного спілкування, офіційного спілкування з Константинополем, воно таки давалося взнаки. На початку XVII сторіччя ми бачимо, наскільки відрізняється світогляд тих православних українців, ієрархів, монахів і, власне, ті епізоди, де вони перетинаються з московією, наскільки є болючими. Наприклад, 1620 року той самий Московський собор приймає рішення про перехрещування всіх тих, хто прибуває з території Великого князівства Литовського. Тобто от вам і "вірую во єдино крещеніє". Так, тобто такий абсолютний абсурд. І ці рішення просто приймаються і показують, наскільки глибокою є ця прірва. Я часто цитую архімандрита Києво-Печерської лаври Захарії Копистенського, який ще в чині архідиякона написав свій чудовий полемічний твір "Палінодія", де, покликаючись на якісь події чи на щось, що відбувається в москві 1623 року, він покликається "як повідал нам о том патріарх Феофан". Тобто Єрусалимський патріарх Феофан їхав з москви через Київ, розказав, що було в москві, киянам, і кияни вже три роки переказують собі це як свідчення про якісь події, які там відбуваються. Тобто насправді між цими еклезіальними просторами була досить велика прірва попри те, що офіційно, звичайно, мова йшла про структури під егідою, під благословенням єдиної Вселенської Церкви, і риторика і мовної близькості, і культурної близькості, вона була такою, яка нібито наближала одних до інших. Хоча ця межа відчувалася дуже гостро. В середині XVII століття при Богдані Хмельницькому бачимо, які є епізоди, коли митрополит Сильвестр Косов підтримує монахів, які відмовляються їхати в москву щось робити. Тобто не випадково навіть коли приєднували Київську православну митрополію до Московського патріархату, то це була велика політична афера і інтрига, а не церковний чин.І на завершення традиційно ми, як завжди, трошки штучний інтелект теж залучаємо до нашої розмови. Зараз пропонуємо батьку унії церковної Іпатію Потію наступне запитання, як штучний інтелект згенерує відповідь. Уяви, що ти Іпатій Потій. Як би він відповів на питання: чому Папа Римський прирівнює під час війни жертву (Україну) та ката агресора (росію)? І відповідь штучного інтелекту є наступною.Папа Римський, ймовірно, намагається висловити, що війна завжди приносить страждання та горе незалежно від сторін конфлікту. Він може вважати, що обидва народи (як жертва, так і агресор), втратили гуманітарний та духовний зв'язок, через який втрачається загальна гідність і моральність. Його слова можуть бути спрямовані на заклик до миру, діалогу та відновлення співпраці між народами, щоб запобігти подальшій трагедії.Так відповів штучний інтелект. Але чи так би відповів Іпатій Потій? Тому що, генеруючи його великі твори (а він був автором полемічної літератури), він дуже так різко висловлювався про московію, про московські краї. Чи він би тоді шукав унії з Папою, якби тодішній Папа був таким дуже лояльним до московської держави?Варто наголосити на тому, що Іпатій Потій як ієрарх, беручи на себе покликання духовного служіння, по великому рахунку, зробив дуже важливий кар'єрний крок. Адже він був сенатором, він займав державну посаду як каштелян берестейський, а головна проблема і вимога Берестейської унії полягала в тому, щоби домогтися, щоби православні ієрархи змогли увійти в сейм. Тобто він свідомо відмовився від своєї політичної кар'єри, беручи на себе кар'єру церковну, яка виявилась абсолютно невизначеною. І з точки зору Риму, Іпатій Потій вже тоді бачив так само певні проблеми, скажімо так. А особливо його наступник Йосиф Велямин-Рутський, який змушений був десятки разів звертатися до римського Папи з одним-єдиним проханням, з одною-єдиною вимогою — шанувати належно унійну східну церкву, київську традицію і не латинізувати, не переводити її в ту площину, яка була важлива для Риму. На превеликий жаль, для тогочасного Риму також пріоритет завоювання сходу був більш важливим, ніж еклезіологічна єдність. В українських унійних ієрархів було більше віри і романтики у баченні єдності церкви, ніж у абсолютно прагматичного і політично зорієнтованого Риму, який просто казав: "Через вас, мої милі, я наверну схід". А схід — це москва.На цьому ми робимо, друзі, таке завершення. Я нагадую, що ми сьогодні спілкувалися з нашим гостем. Це Василь Кметь, кандидат історичних наук, директор Львівської муніципальної бібліотеки. Спілкувалися про утворення греко-католицької церкви, про існування Православної Церкви України в таких умовах. І, що цікаво, наскільки була велика чи невелика роль тодішньої московської церкви.
