Комплекс меншовартості або “пологова травма українського народу”
Це брак або повна відсутність індивідуальної та колективної суб'єктності, що впливає на людину чи навіть цілу націю і змушує її відчувати себе гіршою за інших.
Так, справді, за різноманітними опитуваннями соціологічних груп, зокрема групи “Рейтинг”, за останні два роки понад 75% українців постійно відчувають гордість, коли думають про Україну. Проте ціна цих змін надто висока – повномасштабна війна Росії проти України стала тим каталізатором і змусила багатьох замислитись про комплекс, який нам нав’язувала спочатку Російська імперія, тоді СРСР, а згодом і Росія.
Варто зазначити, що саме відчуття неповноцінності нас як нації грає на руку російським пропагандистам, які дуже багато років поспіль розповідали нам про “селянську мову”, називали українців “хохлами”, які окрім сала і борщу більше нічого не знають. А весь український шоубізнес мав вектор саме на Москву, через її “перспективи”.
Що таке комплекс меншовартості і коли українці його поборять на форумі Via Carpatia 2023 для “FM Галичина” розповіла українська журналістка, телеведуча та віцепрезидентка українського ПЕН Мирослава Барчук.
Єдине, чим люди запам'ятовуються – етнічна культура і їхнє коріння
Я майже 10 років жила в Монреалі, в Канаді. Паралельно, в той час, в Монреалі жив і працював прекрасний співак Леонард Коен, до якого я ходила на всі концерти. Одного разу в монреальському клубі я бігла до нього взяти автограф зі склянкою вина в руках, вдарилась об нього і залила йому такий бежевий велюровий костюм. Він, звичайно, за це мене запамятав і відзначив та почав зі мною говорити. Відразу зацікавився моїм акцентом, подумав, що я полька. Слава Богу акцент в англійській у мене польський, а не російський. Леонард почав розпитувати мене, хто я, коли приїхала, звідки мої батьки. Тому що його батьки теж не з Монреаля, мама, наскільки я пам'ятаю, з Литви, а батько – не пригадаю. Він вже був тоді таким зрілим чоловіком, мабуть десь під сімдесят, а мені було чи то двадцять вісім, чи двадцять п'ять. І він каже до мене: "Єдине, чим ти в цій країні, та й взагалі на Заході, будеш цікава, це твоя етнічна культура і твоє коріння. Більше нічим ти тут не запам'ятаєшся, як і кожна людина". Тому, коли ми говоримо про запит глобального світу на нас, саме культурою ми є цікаві.
Емський указ – пологова травма українського народу
Я не бачу проблем для української культури й традицій від глобального світу. Я бачу величезну загрозу для нашої культури від того, що Оксана Забужко називає "бадемський синдром". Це такий збій в постколоніальній свідомості, нав'язаний Емським указом в 1876-му році, який підписав Олександр II. Він про те, що ти можеш бути українцем повно і не кримінально, якщо твоє українство – це Солоха, яка пропонує сало біля шинку. Ти можеш гопачка танцювати, можеш “пєсєнку спєть”, але все інше, там де, як каже Забужко, починаються "огни большого города", туди, хохол, тобі не можна. Там починається модерність, а ти – архаїчний. Тобто ось цей конфлікт модерного, тобто російського, і архаїчного – українського, це та сама, як Забужко пише в "Найдовшій подорожі", пологова травма. Емський указ – це пологова травма всього нашого українства.
Які би ми свідомі і патріотичні не були, у нас в “кістковому мозку” сидить те, що ми – провінція. Що саме російський Дудь має право мати найбільше переглядів на Ютубі, а наші блискучі українські журналісти – не такі. Ми з Віталієм Портниковим недавно говорили про те, що українські політики мали за честь ходити на ефіри до російських ведучих, до Савіка Шустера. Ніколи така кількість політиків не прагнули прийти до Портникова. І Віталій сказав, що це через те, що він не говорив російською мовою. І парламентські політичні сили пишалися тим, що вони ходили до Жені Кисельова і Савіка Шустера, і могли там собі нарощувати політичний капітал. А до наших журналістів їм не давав піти цей комплекс вторинності, "бандерівський синдром". І саме через це ми відчуваємо себе глибокою провінцією.
Російське – модерне, українське – архаїчне
Ви подивіться на тренди Ютубу навіть під час війни. Так, вони покращились, але пошуку в Ютубі і музичні платформи демонструють те, що проблема залишається і буде ще довго. Це і є постколоніальний синдром, який ми всі разом зараз в “турборежимі” долаємо, але відчувати його будемо ще довго. Тому не глобалізація, а бадемський постколоніальний синдром, який глибоко сидить у нас в системі, не дає нам щиро і відверто говорити про те, що ми – україномовні, і так, це наша традиція і наша рідна мова. Тому що досі у нас десь сидить те, що російське – це модерне, а українське – архаїчне.
В 1990-му році Оксана Пахльовська написала книжку, яка називається "Ave, Europa!". В ній є розділ "Старт з руїн космодрому". Вона пише: "Караул, люди, після розпаду Радянського Союзу ми стали цікаві світу, давайте швидко створювати культурні інституції, кафедри україністики. Давайте швидко робити переклади. Дуже швидко треба. Друзі, у нас дуже мале вікно можливостей". І уявіть собі, минає 30 років, а ми далі про це говоримо.
Коли росіяни в кожному селі робили надпотужні культурні платформи, українці створювали світлиці за кордоном
Помаранчева революція, 2004-тий рік. Перемагають начебто національно-демократичні сили. Що ви думаєте? В Римі, в Берліні, в Парижі, але не в Україні, українці організовують українській світлиці з рушниками вишиваними, керамікою. Світлиці – культурні центри. Це в той час, коли росіяни створюють надпотужні платформи в кожному маленькому селі, я вже не кажу про академічний світ. Якщо у мене запитаєте, скільки кафедр україністики зявилось в західних університетах, навіть не після 1991-го, а після 2022-го року, то я скажу – жодної. Це згаяний час.
Росія розуміла, що таке культура
І тому, коли ми зараз говоримо про те, що росіяни мають, – так, це правда, вони дійсно мають. Їх читають, їх обговорюють. Вони закріпилися в західній свідомості, західній академії, в інтелектуальному світі. Тому що і останні 30 років, і ще 100 років перед цим вони розуміли, що таке культура. А ми хотіли світлицями перекрити потребу в тому, щоб показати, якою вона є – наша велична культура.
"Тіні забутих предків" насправді, є геніальними. Але вибачте, ми возили ті нещасні “Тіні” усюди, на всі фестивалі, тому що окрім світлиць і кераміки у нас більше не було нічого. Я дуже грубо кажу навмисно. Є багато моментів, але сподіватися зараз, що раптом наші світлиці перетворяться на українознавчі студії – це дуже наївно. Це дуже довгий процес. А з перекладами скільки питань. Захід зовсім не знає нашої класики, захід знає Дастаєвського, але не знає наше "Розстріляне відродження", нашого Підмогильного і Антонича. Маленьке "вікно" зараз знову відкрите для нас. Але поки що лише Збройні сили України показують світу, ким ми є, а не культура, на жаль.
Емма Стадник для "FM Галичина".
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені спікерами.
Читайте також: Церква без Христа: в Україні відбулася премʼєра фільму про необхідність заборони УПЦ МП
