Слава Ісу! Будьмо уважні! "Наскоком" сьогодні має молодшого сержанта. Наскоком ми на нього наскочили, але він до того готовий, бо крім того, що він має позивний "Гітарист", а це Павло Прижегодський, він знає, як кусають "Шершні Довбуша", як кусають москалів і не обов'язково в задниці, як ви розумієте. Тому що це 68-ма єгерська бригада, а він аеророзвідник. Павло, привіт!
Вітаю!
Хто придумав оце "Шершні Довбуша"? Слухай, шикарно звучить!
Так. Насправді важко сказати, хто придумав. Це, як в армії воно буває, воно просто сталось. Формувалась рота, в нас було дуже багато дуже класних аеророзвідників, розкиданих по батальйонах, їх об'єднали під таке одне начало і зібрали в роту. Тобто, якщо до того ми так літали, підбомблювали собі самі, то тепер це цілий напрямок.
Дивись, аерозвідником не народжуються. Це знають всі. Ти ним став. Розкажи мені перше про свого "шершня". На чому ти зараз літаєш?
Ми зараз літаємо на "Мавіках", переважно це "Мавіки". Нічні "Мавіки" і денні "Мавіки".
Ну тобто нормально, маєте і нічні?
Так, так.
Але це все-таки... Дивися, всі ці речі вони витратні. То таке саме, як патрони, фактично. Їх збивають, їх садять, московити мають дофіга і трошки всякої радіоелектронної... ну РЕБів мають до дідька. Знайшли якесь рішення, можете обхитрити москаля? Чи все-таки це дуель?
Це дуель. Це завжди дуель. Тому що так, як ми намагаємось розвивати аеророзвідку, уникаючи РЕБу, так само РЕБ працює їхній і розвивається, щоби не дати уникнути. Тобто так, це постійні шахи: хто кого перехитрить і хто буде кмітливіший. І це не тільки їхнього РЕБу стосується, це і нашого РЕБу стосується.
Я знаю, що з гарячих таких точок, Вугледар. Бо це ти вже встиг озвучити, розказати людям. А де ще от в таких гарячих куточках довелося бути? Фронт здоровенний.
Більшу частину свого часу ми провели під Вугледаром. Це з березня минулого року і фактично донедавна. Зараз ми передислокувалися, але поки що не можу казати куди.
Так і не треба, правильно.
Так.
Підпишіться на наш канал. Москалям скажіть, щоб не слухали, ми не здамо точку, де зараз літають "Шершні" Павла. Дивися, Закарпаття — це благодатний край. Ти ж закарпатський хлопець?
Так, вірно.
Звідки?
З Мукачева.
Ах, дивися, подвійний попандос. Я в Мукачеві під замком Паланок в совєцкій армії мусив служити, знаєш. Ну такі були часи. І тепер так тішуся, знаєш. Ніби совкова тупа армія була, але тепер, коли дивлюся, що 128-ма гвардєйська туркменістанська стала 128-мою гірсько-штурмовою, і вони викладають море шикарного відео, ну не знаю, є якийсь, знаєш, такий... "Це мої!", — кажу я, дивлячись на мукачівських хлопців. Ну от я про це. В Мукачеві чим ти займався?
В Мукачеві я насправді багато чим. Я більшу частину життя прожив в Мукачеві. Я ну...
Ну чим займався до війни, до вторгнення?
До вторгнення я працював у благодійній організації "Будуємо Україну разом".
А що це було? То місце зарплати хіба було?
Ну громадський сектор, не можна казати, що це місце заробітку. Але там була певна ставка, яка дозволяла жити принаймні.
А от всі кажуть, що на Закарпатті добрі робочі руки, вони будують, от пів москви збудували. Не їздив на заробітки?
Ні, на заробітки не їздив. Працював колись (одна з перших моїх робіт) актором в театрі.
Вау!
Так. Був вуличним музикантом деякий час, викладав гітару деякий час. Але потім ми з друзями випадково організували фестиваль...
Як то випадково?
Випадково.
Не закусили третю пляшку пива?
Так. Ми хотіли... Ми подавали... Пішла децентралізація, і тільки почалися бюджети участі. І ми хотіли подати проект на реконструкцію парку для молоді, щоб там молодь могла збиратись і робити різні культурні проекти. І щоб показати, що це можливо, що це актуально, ми вирішили зібрати своїх творчих друзів і зняти відео. То ми так зібрали, що відео ми забули зняти. Але це вийшов фестиваль, який потім три роки підряд відбувався в місті.
Ви підписали закарпатські ковбаси і закарпатське вино на спонсорів чи ні?.
Так-так. Було. Вина не було, тому що у нас був безалкогольний фестиваль. Але на останньому фесті в нас були і фудкорти в тому числі. І потім вже в ході цього сформувалась якась така більш чітка громадська позиція. Тому що я був учасником революції, правда в Мукачеві. Теж дуже випадково сталося так, що...
Що був мукачівський Майдан навіть?
Він був. Він був дуже смішний, тому що ми прийшли до влади вимагати змін. А влада каже: "Так давайте ви заходьте до нас грітися".
Давайте разом, так?
Давайте разом, так. От. І ще й пояснили більш грунтовно, чому Янукович — це погано.
Це прикольно. Але, дивися, в цьому випадку давай тоді, раз ми вже взяли закарпатський вектор... А нас так само всі можуть, весь світ дивиться, але можуть і закарпатці теж реагувати, підписуватись, лайки, можете матюки нам писати після того. Бо ми зараз будемо говорити про те, що ну, слухате, Мукачево це... Друга назва цього міста знаєте древня яка? Балогаград. Це місто, яке тримали Балоги. Ну і що, щось змінилося чи далі так?
Наразі... Ну Андрій Вікторович в нас міський голова досі, так. Виборів не було.
І це тільки один з Балог, щоб ви зрозуміли. А їх багааато.
Так, так, є таке.
Але це так дивно, знаєш, коли Мукачево — це все таке Балоги і це таке, знаєш, всі згадують: "Аа, Ющенко, ну та-та-та". А довкола всякі Шуфричі, Медведчуки і решта, Закарпаття завжди контролювалося оцією мафіозною братією.
Так. Ну Мукачево мені так відчувається і завжди відчувалося, що воно якось завжди окремостояче. Це як держава в державі в державі. Якщо Закарпаття — це держава в державі, то Мукачево — це держава в державі в державі.
Тоді два моменти. Два моменти мені поясни. Бо я навіть з того часу, коли ми ще встигли впіймати в гастрономах, знаєш, оцю закарпатську "Ізабеллу", яку ще Андропов не встиг вирубати. Це було супервино. Я ще це пам'ятаю. Бачиш, який я древній. Так-от в мене з цього часу залишилося два питання, на які я так і не знайшов відповіді. Перше питання по Закарпаттю в мене стосується ось таких вотчин, як, знаєш, йти вздовж річки від мосту, то попадаєш в бабський монастир московський ордена Леніна патріархат. "Звідки, курча ляґа?", — стояло завжди питання в мене в голові. Бо в одну сторону дивишся — монастир, а з іншої сторони дивишся — це ж древнє наше Закарпаття, ось замок Паланок. Потім знов дивишся — от баби з московського патріархату.
Ну мене відповідь насправді дуже проста на те, чому Закарпаття русифіковане було, і досить сильно русифіковане. Це ж прикордоння. І в мене...
Ну це ж не кордон з росією.
Це не кордон з росією, але це стратегічно важливий кордон. Я до 2019 року спілкувався російською мовою.
Вау!
Так. І вся моя родина спілкувалась російською мовою. Сталось так, що моя бабуся, яка з Новгороду сама, а дідусь — поляк, їх направили в Закарпаття служити. В бабусі було 6 дітей.
Це в часи совка ще, так?
Так. В бабусі було шестеро дітей, і в кожного своя родина. Тобто це вже така армія, це вже велика армія, в якій всі спілкуються російською, тому що вони мають російське коріння. І це зрозуміло. А таких, як наша родина, було дуже багато. Тих, кого пересилали.
Ну а ти ж себе відчуваєш завжди українцем, і ніколи в тебе ж сумнівів не було? Чи було?
Так, в мене ніколи не було. Я, напевно, до 2019 року не настільки глибоко ставив собі питання ідентичності, скажем так. Спочатку, як і багато кому мого віку, тим першим поштовхом це був Майдан. І на часи Майдану ми дуже багато старалися зробити для перемоги Революції. Але на той момент ми боролися... Я ще пам'ятаю своє це підліткове, я не розумів, при чому тут взагалі росія. Я розумів, що Янукович — це погано, корупція — це погано, те, що студентів б'ють — це погано. Але при чому тут росія?
А бачиш, а в Києві вже це знали, коли пішло в грудні стінка на стінку загострення. Вже тоді мудрі голови казали: "Слухайте, ми вже почали війну за незалежність від москалів".
Так. А деякі... От в мене знайома казала: "24-го почалась війна. Я знала, тому що мені з п'яти років батьки казали, що буде війна з москалями". Ось. Ну це галичани. Галичани все знали заздалегідь. І тому десь, починаючи з Майдану, я почав регулярно собі ставити питання ідентичності. Воно от зачепило, і просто більше стверджуватись. Я не скажу, що я став українцем. Я скажу, що я відкрив в собі те, що було завжди. Тому що завжди мені хотілося зробити краще для свого міста, завжди мені хотілося зробити краще для тих людей, які мене оточують. Але я не задавався питаннями: а чому? а що таке моє місто? а що таке моя країна?
А пам'ятаєш два питання, на які я так і не мав відповіді. Зараз доберусь до другого. Бо друге питання... Мені теж вдалося поїздити по всьому Закарпаттю. Мої улюблені місця — це, звичайно, рідне друге для мене місто Мукачево, в якому я служив, Хуст і Ужгород. Але я ніколи не міг зрозуміти, чому в Берегово мені весь час торочать про Берегсас. І шляк мене трафляв, як кажуть на Галичині. І всі оці мадярсько-фашистські ігрища мене завжди дратували. Я не міг зрозуміти, чому на це піддаються ті закарпатці, які першими взяли зброю захищати край, коли починалась Друга світова і угорські фашисти пішли в крові топити Закарпаття. От я не міг зрозуміти місцевих.
Так. Ну, я не знаю як, якщо ми дивимося в ретроспективу... Я можу уявити, що є мотивацією людей, які обирають взяти угорський паспорт. Тому що до, напевно, недавнього часу, поки Україна не децентралізувалась, не почала розвиватись, то Закарпаття, Берегово, як в принципі і будь-який регіон, він виснажувався. Ну коли централізована була влада, в нього не було варіантів до розвитку. Я це дуже добре пам'ятаю на прикладі Мукачево. В нас нема такого сильного угорського впливу, але місто стояло і деградувало потрошку. І Угорщина зі своїм оцим імперським бажанням...
І баблом.
І баблом, вони вирішили м'якою силою перетягувати на свою сторону людей.
Бачиш, я можу тільки дивитися на процеси. Я знаю, що купа галичан, які не мають ні краплинки польської крові, все одно стараються собі зробити карту поляка. Буковинці доказують, що вони більше румуни, ніж румуни, щоб зробити румунський паспорт. А є так само на Закарпатті. Я собі це завжди пробував пояснити хоч якось, що вони просто хотіли вільно ганяти в Євросоюз.
Або кращого життя.
Ага, окей. Добре. Тоді давай повернемося до... Зараз повернемося до музики, щоб закрити закарпатську сторінку. Коли я дивлюся на ці дивні речі, часами дуже скандальні, в ютюбі багато такого є, знаєш, там "героїчні подвиги Колі Тищенка і інших, які вирвалися з боями з ужгородського котла". Ну оце. От коли ти оцей крінж бачиш, от що в тобі людина, яка під Вугледаром рік тримала фронт... Що ти їм кажеш, крім матюків?
Я не впевнений, що є сенс говорити щось, крім матюків. Ну, власне, чи є сенс взагалі якось це коментувати. Це крінж, так. Це ганьба. І це насправді стосується не тільки Закарпаття. Деякі люди, як не розуміли до вторгнення, так і не розуміють зараз, де вони знаходяться і в який вони час живуть, що є добре, що є погано. На жаль, в нас, як в будь-якому суспільстві, є і героїчні постаті, так і дуже ганебні постаті. Як можна ставитись до ганьби України?
Ну як можна? Отут добираємося до ще одного питання, на яке ти маєш право відповісти. Як сержант Збройних сил України ти можеш відповісти. Бо є така накатана схема, знаєш, якийсь урод там ватний з Лєпсом в центрі, потім скандал, потім поліція, потім повістка. І тоді виникає питання до тебе: нахіба нашим хлопцям таким, як ти, ватний виродок в окопі поряд?
Це та. І насправді стосується не тільки ватних, бо є отака... Я скажу з прикладу свого життя. Колись з-під Вугледару я виїхав у Курахово на базар щось придбати собі і іду, і іде бабуся з онуком, і онук щось вередує. І вона каже: "Дивись, зараз тебе дядя забере до себе, якщо будеш погано себе вести".
Бабаєм налякала.
Так. Я двічі з таким стикався, і обидва рази в мене дилема, як би не послати цю бабусю при дитині. Тому що для мене Збройні сили — це почесно. Я розумію, що є так, як і в нашому суспільстві, про що ми говорили, різні постаті тут: від максимально ганебних до максимально героїчних.
Ну такий самий спектр в Збройних силах України чи все-таки вужчий? Правда ж вужчий?
Я би сказав, що він на 100% відображає те, яке в нас є суспільство. Тому що пішли служити всі. Хтось пішов добровільно, когось мобілізували, хтось підписав контракт. І якщо на початку в мене був взагалі ідеал Збройних сил, і я думав, що... Ну я чув, що є аватари, але ну як? Ну це ж... Але ні, все набагато простіше. І от ми ідем умовно по Львову, зустрічаємо різних людей, так само я йду по якомусь селу біля фронту і зустрічаю таких самих автослюсарів, механіків, айтішників, анімешників. Всі різні, всі різні. І це класно. Це треба розуміти для того, щоби не рівняти всіх під одну гребінку.
Совка ще багато лишилося в армії? Чи вже війна видусила ці всі ідіотизми?
Їм важко.
Ага. Совкам важко?
Совкам важко, тому що дуже багато прийшло людей не з системи.
Завжди в совєцкій армії мене цікавили три речі. Перше — для чого саме в 6-ій ранку в майці і трусах крокувати по мукачівському пляцу з видом на замок. Друге — нах*ра фарбувати восени траву зеленим кольором. І третє — почєму перед приїздом генерала ми маємо лазити по деревах і збивати каштани палками. Три військових питання в мене лишилось. Того всього ідіотизму вже нема.
Ні-ні-ні, нема, нема дідовщини. Все, знову ж таки, дуже залежить від конкретної частини, від конкретних командирів, тому що кадрів вистачає всюди абсолютно різних. Але те, з чим я стикаюся, то воно зустрічає дуже великий спротив у особового складу, бо ми цивілізаційно вже на іншому рівні.
Клас. Тобто на рівні навіть рядових можна дати бій дуболому якомусь командиру?
Звісно. І такі приклади були, і не тільки в нас. І я просто про те, що ментально ми вже виросли з совка. Ментально. І якщо ми беремо таку соціальну норму, для нас вже соціальна норма — це не керзачі і дідовщина, для нас це взаємоповага і так далі, і так далі, і так далі, і так далі. Звісно, що вплив... Ми не є ідеальною армією, ми не там переродились — і все, і в нас нема оцих атавізмів радянських. Але вектор ми вже обрали.
І вектор правильний.
І вектор правильний.
А дивись, скажи мені ще одну таку річ. Я одне твоє інтерв'ю прочитав, підгледів, як-то кажуть, підслухав і розумію, що ми десь поряд проходили один повз одного. 26 лютого, після того, як я привіз до Львова дружину і сина. Ну від дурдому... Оце сидіти, читати телеграм в хаті — це ж дурдом! І я рвонув, знайшов кучу друзів, ми стояли в чергах під якимись закритими військкоматами і хотіли в тероборону записатися. І от я згадую твою історію, де ти сказав, що в тебе теж варіація і нікого не брали. Я зрозумів, що ходити патрульом з якоюсь палкою по Львову — це не тероборона. І ти плюнув тоді. От десь ми поряд були в ті дні, правильно?
Так-так.
Тепер скажи мені, а як тоді, з волонтерства просто тобі одного дня сказали: "Слухай, перестань мені тут "Мавіки" купувати, пішли до нас літати"? Чи як? Як це сталось?
Ну, трохи не так. Коли почалось вторгнення, я був в Києві. І в моєму уявленні... Я знав, що буде війна, і я багато різних варіантів продумовував. Але чомусь, напевно, я надто оптиміст, мені здавалося, що все піде зі Сходу і до Києва поки воно докотиться, ну це пройде певний час, і що Київ стане великим хабом, в якому треба буде допомагати...
А все вийшло інакше.
... біженцям і так далі. І коли зранку 24 лютого я зрозумів, а було абсолютне відчуття, що танки стоять на Троєщині вже, в 10-ій ранку, в цій ну...
Ну чекай-чекай. Коли наші гопники з Оболоні далі по мордах першій БМП, яка прорвалася і послєдній, то я вже повірив, що не буде їх там в Києві.
Так. То я шукав, кому я можу допомогти. Я розумів, що я не військовий, і в мене нема відповідного фаху. Як потім виявилось, то мене би й не взяли на захист Києва.
Та-та, ну тоді так і казали: "Яка ваша військова учбова спеціальність? Аа, йдіть геть звідси".
Так, багато кого вигнали просто в Києві з військкоматів. І знайшов, як допомогти подрузі. Вона сказала: "Я хочу евакуюватися. В мене є варіант їхати тільки автостопом, а зі мною ніхто їхати не хоче". Я кажу: "Ну добре, я й так не знаю, що мені тут робити". Ми приїхали до Львова. І ми їхали дві доби, при тому в неї...
Це тому, що ти Житомирською їхав. А я їхав Вашавкою і за один день приїхав.
Ми Вінницькою їхали. Там ще гірше.
Ага. А я їхав Варшавкою і махав нашим військовим. Вони на танках тоді, пам'ятаєш, північний тримали кордон.
Так. І в подруги батько був в Нікополі тоді під обстрілами під першими. І мене так совість гризла, що ми поїхали, і ми десь між собою проговорили, що ми їдемо вчитись стріляти.
Одним словом, ти добровольцем пішов.
Так. І врешті от я посидів трохи у Львові, попрацював волонтером, і мені стало надто комфортно. Оце бажання навчитись стріляти і повернутись, воно було з самого початку. І я розумів, що я трохи втрачаю цю нитку зв'язку, тому що коли ти перші вибухи чуєш, ти добре розумієш, що це війна, що вона йде. А коли ти зранку прокидаєшся, йдеш пити каву, йдеш в офіс і закуповуєш навіть броніки, але все одно ну вона десь там.
Ми ще зараз до того глибокого тилу повернемось, тільки під іншим кутом. Дивись, позивний "Гітарист". В мене до тебе питання. В часи совкової армії була дідовщина. І коли вони дізналися, що я граю на гітарі... Я курча ляґа ще в житті стільки разів не грав "You're in the army now" (Status Quo) дідам ввечері, бо вони під це засинали. За це мені не треба було носити їм сигарети, але грати одну й ту саму пісню. Я її возненавидів. Хай вибачать мене фани Status Quo. Що ти граєш? Що тебе хлопці просять?
Насправді не так часто граю на фронті. Частіше не до того. Час від часу просять, іноді граю свої пісні. Ну переважно це українське. Це там Скай, наприклад, "Тебе це може вбити" безвідносно контекстів. Ось. "Океан Ельзи" може бути.
Це побратими в тебе просять такі пісні?
Так. І це не настільки часто виходить, але від того воно стає ще цінніше, коли ми можемо зібратися, поспівати.
Дивися, але ти ж маєш і свої пісні, бо ти навіть таку мікростудію зробив собі підвальну. Я хотів бути нахабними і попросити в тебе для наших глядачів, які підписалися і поставили лайк, якщо можна, щоб вони почули одну з твоїх пісень. На твій вибір. Абсолютно та, яка тобі здається, найбільше вібрує зараз до сьогоднішнього моменту.
Так, я можу зіграти пісню. Ми її два дні тому записали. Я не знаю, коли вона вийде.
Але записали.
Але записали, так. Я трохи використав відпустку для того, щоби на дві години забігти на студію.
Супер! То в нас прем'єра фактично, можемо сказати, з точки зору передпрем'єрний такий показ.
Так. Так. (лунає пісня)
Павло (позивний "Гітарист"), аеророзвідник. І це його пісня. Знаєш, я от її коли слухав, зразу хотів тобі побажати, щоб якомога швидше таки перемога була повноцінна і після перемоги ти її з нормальною великою рок-групою записав. Бо вона нагадує мені, знаєш, Five Finger Death. Я маю на увазі, нагадує в тому плані, що це є американська група, яка співає пісні від реальних солдат, американських ветеранів. От вони це вміють, там є оця природня штука. І я до твоєї пісні, власне. Тобто, коли ти з побратимом співаєш, це теж ті, хто не дивляться на війну фантомно, як серіальчик, і її усвідомлюють або переживають, або відчувають, бо хтось воює, хтось помагає. Вони це усвідомлюють, що ми фактично, утилізуючи найгірше біосміття, яке пре з кацапії, ми палимо найбільш вмотивованих, найкращих своїх людей?
Це всі розуміють.
Тобто всі це розуміють, так?
Так.
І коли навіть оце під Вугледаром, як то кажуть, між прильотами і бойовими зіткненнями, коли вони ці рядки від тебе чують, не кажуть тобі: "Слухай, не треба про це співати"?
Ні, не кажуть. І перша пісня, яка в мене була записана, "Моя перемога"... Давайте навіть так: я по собі помічаю, що в мене дуже така фаталістична творчість. От дехто пише про війну там якісь такі героїчні сюжети, що так, ми можемо, бо там...
"Гей, гей!" короче.
"Гей, гей!". А хтось взагалі "Ванька-встанька, що таке". А я розумію, що от в мене виходить писати досить сумно, і мені б не хотілось, щоб так було. Але я не можу брехати в творчості. Тому, як воно є. А стосовно "Моєї перемоги", моєї першої пісні... Перший, хто мені сказав, що це дуже класно, це був мій побратим. Я от сидів щось грав, кажу: "Я пісню написав". Він послухав і каже: "Це дуже класно! Зіграй повністю!". Я зіграв і десь в той момент я зрозумів, що так, я її запишу.
І от, бачиш, я думав, що це таке тилової криси в мене таке враження. А ти ж підтвердив. Пам'ятаєш цей класичний довоєнний приклад, що чим далі в ліс, тим грубші партизани?
Так.
Чим далі в тил, тим більше "Гей, гей!".
Напевно.
І це вже після того з'являються всі ці байрактарщини і оці всі... Ну от, скажи, побратими твої, тобто люди, які на реальній фронтові лінію, вони оцю всю попсу, "гей, гей!", байрактарщину... Вона їх не нервує? Чи вони просто не мають навіть часу почути? Чи все-таки в хвилини відпочинку є можливість почути? Як вони реагують на це все?
Насправді всі люди різні. Хтось слухає. Хтось слухає, когось бентежить, комусь все одно, що грає, головне, щоб грало десь в машині. А хтось любить тишу взагалі. От в мене побратим... Я люблю слухати музику в машині, а він мене постійно просить вимкнути. Особливо коли ми їдемо десь в якісь напряжні бойові завдання зранку, то мені краще, щоб там щось рубало, а якщо поганий настрій, це якийсь металкор може бути взагалі. А він каже: "Давай тихіше". Я от нещодавно собі придбав AirPods, і в мене тепер завжди музика зі мною, і нікого вона не напрягає.
Ну тому що в тебе ще й позивний "Гітарист", ти мусиш бути з музикою. Мені обіцяли хлопці, з якими я знаюся, бо я не повірив... Вони розказали мені. Вони літають, бойових вильотів тепер більше на гелікоптерах і, як то кажуть, Френсіс Коппола би ридав в цей момент. Бо, розумієш, просто вони мені переповідають кадри з Apocalypse Now і з інших в'єтнамських фільмів. Там завжди, пам'ятаєш, як показують, коли американці над джунглями з В'єтконгом комуністичним воюють, вони стріляють, а під це йде "Paint It Black" The Rolling Stones. І він каже: "Ми зробили колонки, бо ми там працювали психологічними атаками на кацапів, щось там їм включали якісь заклики і всяке інше". "Ми тепер, — каже, — летимо і ми їм "Paint It Black" The Rolling Stones". Я кажу: "Скинь відосік". Хочу побачити цю історію, щоб з тобою поділитися. А є в ютюбі відосіки від "Шершнів Довбуша" там, де от ви летите і знищуєте? Або летите, показуєте пральні координати, а далі наша арта робить те, що треба?
Так, звісно, є. В нас нещодавно відкрився телеграм-канал, на якому ми це все зберігаємо.
Телеграм-канал як називається?
Шершні Довбуша.
Підписуйтесь на телеграм-канал. Не лише на наш.
Так. І, власне, ми вирішили в одне місце зібрати для того, щоби було легше зрозуміти, що таке "Шершні Довбуша". Тому що бомбим, можем про це багато розказувати, але краще один раз показати. Ось. Тому та, відео багато є.
Що ти скажеш дітям своїм після перемоги, після війни? Ти будеш їм казати: "Оце мій ролик. Подивися, оце тато отаке робив з російськими фашистськими загарбниками"? Чи навпаки захочеш поспати, написати багато хорошої музики не про війну і забути?
Я скажу, що оцей контент, який ми зараз знімаємо, його би не мало бути взагалі.
Війни би не мало бути.
Війни би не мало бути, так. Тобто, як я кажу, росіяни зробили дві жахливі речі. Перша — це те, що вони частину українців вбили, а друга — це те, що вони частину українців зробили вбивцями, тому що нам доводиться винищувати їх. Ми не мали би цим займатись. Хлопці 21-річні, які беруть до рук зброю, стріляють щодня, викошують десятками їх, а хтось сотнями, а хтось і тисячами (слава нашим снайперам і артилеристам), вони мали виховувати дітей, вони мали працювати на своїй улюбленій роботі. Але ми маємо, що маємо. Тому я завжди війну сприймав, сприймаю і буду сприймати як велику трагедію. І ми маємо якнайшвидше перемогти, щоби це закінчилось.
Так, але з другої сторони, я собі просто важко уявляю, що там, знаєш, козак каже: "Дітей корми, роби вареники, я поїхав на Січ", а вона йому каже там: "Make love, not war". Бо їхав і рубав ворога. В цьому випадку я розумію, що не ми це вибирали, але воно є. І ось твоє покоління фактично, і молодші, і старші, от вони після війни... Ну я зараз не про крайні випадки, не про ПТСР і про інше. От вони якось зможуть змінити гниле тилове суспільство? Бо ж воно розслабиться після того, як війна закінчиться, знаєш, зараз є мобілізуючий фактор. Чи їм буде не до того? І вони скажуть: "Ні, слухайте, ми свою справу зробили, тепер ви свою робіть"?
От, власне, поки приїхав в тил, я дуже часто на цю тему спілкуюся. Останні оці три дні. І от так і з вами вийшло. Мене дуже бентежить і дратує фраза "От хлопці повернуться, наведуть лад". Тому що, по-перше, хлопці дехто не повернеться. Це факт. Дехто повернеться з реально настільки розшатаною психікою, що той лад, який ця людина може навести, це не той лад, який ми хочемо. Дехто повернеться настільки втомленим, що поїде в гори, відкриє свою ферму і буде мати правду. Тому коли мені тут люди кажуть: "Ну все ж буде добре, ви повернетесь і наведете тут порядок", мене це дратує. Тому що... Ну а ви чому тут? Ви що тут робите? Тому я вважаю, по-перше, що війна вона надовго. Навіть якщо гаряча фаза закінчиться за рік-два, то екзистенційно війна — до кінця нашого життя точно. Ось. І країна має жити паралельно. Мають бути громадські діячі, мають бути державотворці, мають бути політики, мають бути люди, які займаються розвитком цієї держави, реформуванням цієї держави. Якби я не воював, я би, можливо, знаючи якийсь оцей внутряк армії, я би, можливо, лобіював реформи в Збройних силах. Але я не маю на це часу. І я дуже вдячний тим, хто зараз це все продавлює. Я шалено вдячний тим, хто продавлює декомунізацію. Тому що мені боляче повертатися в Київ, заїжджати на міст Патона і бачити оці два серпа з молотами. І, слава Богу, що хоча б Батьківщина-мати вже не буде на мене сяяти серпом і молотом. І ті, хто пролобійовують це, я їм дуже сильно вдячний. Бо це те, що мені дуже хочеться, але це те, що я не зможу зробити. Бо я приїжджаю на три дні в Київ і я не можу організувати якусь акцію протесту на міст Патона.
Ну от, власне, на цьому моменті, друзі, послухайте бойового сержанта Збройних сил України з позивним "Гітарист". Він правильні речі каже. Тому варіант цілитися, що скоро все вернеться на круги своя, — ні. Вивчаймо ізраїльський досвід або робимо все, щоб нам виродки не заважали вступити в НАТО, бо колективна безпека і 5 стаття — це те, що лякає навіть КГБ-шних виродків, як путін. Ось що сказав Павло. І я йому дико вдячний. І за пісню вдячний і за все, що ти робиш і будеш робити. Це те, що має казати кожен в тилу: "Дякую за службу!". Такшо, Павло, побратимам вітання. Павло Прижегодський, гітарист, аерозвідник, на "Шершні Довбуша" ви вже підписалися. А наша програма "Наскоком" каже вам: "Дякую за увагу! Дякую Павлові! До зустрічі!".