Водночас із цим, з'явилась інформація, що Міноборони розглядає варіанти залучення до лав Збройних Сил України придатних українських чоловіків, які проживають за кордоном. Про це нібито повідомив міністр оборони Умєров в інтерв'ю німецьким ЗМІ. Однак пізніше у Міністерстві уточнили цю тезу, мовляв, йшлося лише про рекрутинг. 

Чи може держава за необхідності втілити такий план та що буде загалом з мобілізацією українців? Про це в ексклюзивному інтерв'ю для “FM Галичина” розповів колишній командир взводу батальйону "Айдар" та громадський активіст Євген Дикий.

Наскільки реальною є мобілізація українців за кордоном і які "підводні камені" є у цьому рішенні? 

Ідея наповнення лав ЗСУ тими 650-ма тисячами чоловіків призовного віку, які наразі перебувають за кордоном, пропорційна ідеї наповнення українського бюджету скарбами гетьмана Полуботка

Я не знаю, що саме казав Умеров і як це все перекрутили чи не перекрутили журналісти, бо не вникав. Ідея наповнення лав ЗСУ тими 650-ма тисячами чоловіків призовного віку, які наразі перебувають за кордоном, пропорційна ідеї наповнення українського бюджету скарбами гетьмана Полуботка. Тобто ідея була б дуже класною, якби вона мала хоча б один шанс на реалізацію. Але цього шансу немає. Все, що ми можемо реально зробити і маємо на це повне моральне і юридичне право – це закликати цих людей добровільно повертатися з-за кордону і вступати до лав ЗСУ. Проте у нас навіть всередині країни ці заклики далеко не кожен чує. Імовірності, що їх почують чоловіки за кордоном, які там вже перебувають майже два роки повномасштабної війни, – практично відсутня. Більшість тих українців за кордоном, в яких справді була совість і вони вважали своїм обов'язком воювати за свою країну, вже давно приїхали і воюють. Багатьох вже й немає серед живих. 

Я маю багато друзів, яких війна застала за кордоном, які не виїжджали з країни після початку вторгнення. Один з моїх друзів зустрів війну на станції "Академік Вернадський" в далекій Антарктиді, і навіть не дочекався перезмінки експедиції, сів на туристичну яхту, яка проходила повз і за три тижні він вже був в окопі під Миколаєвом. Ще один мій хороший друг покинув докторантуру в одному з кращих шведських університетів, до якої він йшов довгих 10 років. Він покинув її, бо в його країні – війна. І таких людей, насправді, дуже багато. 

Я гадаю, що потенціал тих, хто добровільно хотів повернутися з-за кордону і воювати, вже вичерпаний. Може потужною інформаційною кампанією ми і повернемо ще 1% від цих 650-ти тисяч. Що стосується всіх інших – будьмо реалістами. В нас немає механізму повернення цих людей в Україну. Якби ми спробували вимагати чи навіть просити від європейських держав вислати їх до України, то ми б отримали вкрай негативні наслідки. Нам би не повернули примусово жодну людину, натомість всі ті люди подали б заявку на політичний притулок, і всі європейські суди однозначно дали б їм його як переслідуваним пацифістам. Європейська практика в цьому плані абсолютно однозначна, це дуже ліберальне суспільство. Вони вважають, що людина має право на втечу від служби в армії. А дипломатичні скандали мали б величезні наслідки, а найголовніше – дуже велику іміджеву втрату. Європейцям і так вже набридає наша війна, вона стає їм дуже “прісною”, не цікавою і не по кишені. Якщо в цій ситуації ще дати таку прекрасну можливість “розіграти” улюблену російську “карту”, що Україна нічим не краща за Росію, то буде велика проблема. Було б щось типу "От зверніть увагу, Росія не повертає тих росіян, які повтікали від мобілізації за кордон. А Україна пробує повернути. Вони ж такі, як Путін, а може, ще й гірші". Так, нам очевидна абсурдність цього, але, повірте, в Європі цей меседж зайде.

Економісти говорять, що приплив людей в Україну зараз дав би потужний поштовх економіці. Нам потрібен людський ресурс навіть не в окопах, а всередині країни, аби люди працювали і сплачували податки. 

Але ж не буде цього припливу, бо вони "припливуть" піднімати економіку, а тут їх абсолютно логічно і законно чекають з повісткою. Ми теоретично могли б заявити, що окей, ми не можемо вас "викликати" з Європи, сидіть там, але ми потім заборонимо вам повернутись в Україну і позбавимо вас громадянства. Проте ми не можемо цього собі дозволити, будьмо реалістами. Коли ми виграємо цю війну, ми одразу зіштовхнемось із величезною демографічною проблемою. У нас вже значна депопуляція, а після закінчення фізично не буде кому працювати. Такі демонстративні жести, як сказати, що якщо люди не повернулись під час війни – нехай не повертаються взагалі, ми не можемо робити. Ми навпаки ще будемо просити цих людей повернутись. Такі суворі реалії. Це несправедливо, але нам першочергово треба не добитися справедливості, а перемогти у війні і відбудувати країну. 

Часто чую розмови, коли люди дивуються, що хлопці 18-25-ти років самостійно, добровільно, без повістки йдуть на фронт. Чомусь у нас так завелося, що якщо ти добровільно йдеш на фронт, то ти або заробітчанин, або дивний. Як нам "перемістити" суспільство у реальність? 

Країни, де вважається дивним захищати свою країну, не виживають

Коли, власне, суспільство й медіа активно толерують ухилення від армії, це не нормально. У нас війна. Ми не можемо воювати “на половину”, бо ворог у нас цілісний. Людей досі дивує те, що чоловіки можуть йти добровольцями. Це "криві" питання. Те, що людина добровільно йде захищати свою Батьківщину, для людей дивно. Країни, де вважається дивним захищати свою країну, не виживають. Туди приходить сусідня країна і стирає її з карти світу. І, вибачте, я скажу, що це справедливо. Так і має бути. Виживають ті країни, за які громадяни готові піти на війну. Ми воюємо не в колоніальній війні. Ми не відправляємо людей в якусь далеку країну за чиїсь інтереси. До нас приперлись і хочуть нас знищити. І якщо враховуючи всі ці фактори ми досі задаємось питанням "а чого ти пішов сам?", – ми повільно йдемо на дно. Колись мене в 2014-му таке питали. Я завжди відповідав: "Неправильно питаєте. Запитайте себе, чому ви не пішли захищати свою Батьківщину, коли на неї напали". Це має бути базовою лінією, а не такі питання. Я розумію, коли б мене питали, “чому ти поїхав захищати Литву?”. Так, бо це чужа країна. Але коли війна в твоїй країні, то треба питати в таких людей, чому не воюють вони. Поки ми з вами в суспільстві не навчимось правильно ставити питання, ми не маємо права на існування країни як держави.

Влада не має пояснювати людям такі прості речі. Вона має внести дві законодавчі зміни. Одна – ввести граничний термін служби, аби люди розуміли, на що вони йдуть і на який час. Друга – криміналізувати ухилення від військового обліку. Справа в тому, що в нас величезна “дірка” в законодавстві. Якщо ти вже боєць ЗСУ, навіть якщо тобі ще форму не видали, ти вже підписав контракт. З цього моменту права втекти ти не маєш. Втік – дизертир, а це – тяжкий злочин, від 5-ти років тюрми і більше. Якщо ти не стоїш на обліку у військкоматі, ти “послав” військкома разом із його повістками, ти не злочинець. Ти маєш заплатити штраф у 1400 гривень, бо вчинив адміністративне правопорушення. 

Перед яким вибором зараз стоїть пересічний українець, який цілком природно не хоче воювати? Люди не хочуть воювати і це нормально. Треба просто зрозуміти, що, на жаль, зараз воювати ми вимушені. Пересічний українець стоїть перед вибором: або одягнути піксель назавжди, тобто до абстрактної перемоги, яка невідомо через скільки років буде, або заплатити штраф 1400 гривень. А якщо цей самий пересічний українець стоятиме перед вибором – одягнути піксель на три роки чи ті самі три роки провести у в'язниці, – це абсолютно інший вибір. Таке вирішити має виключно Верховна Рада України, бо це саме рівень законодавчих змін. Ці дві зміни до закону – граничний термін служби і кримінальна відповідальність за ухилення від обліку повністю "розрулять" ситуацію. А далі на доповнення до цих змін можна багато корисного зробити. Починаючи від того, аби на рівні Верховної Ради скасувати відстрочку через другу вищу освіту, бо це, вибачте, розкіш під час війни. Одне це рішення нам одразу дасть до 80-ти тисяч чоловіків, які вже мають першу вищу освіту. Тобто їх вже можна було б одразу направляти на лейтенантські курси і можна отримати 80 тисяч командирів взводів та відділень під велику нову хвилю мобілізації. 

З 250-ти тисяч правоохоронців 5 тисяч цілком можна відправити на фронт

До того ж, нас з вами зараз у військовий час охороняє 230 тисяч однієї тільки поліції. А ще окремо НАБУ, фіскальна поліція, СБУ і так далі. В Україні до пів мільйона людей, які служать в правоохоронних структурах, і всі ці люди щороку проходять медичну комісію. Всі ці люди здають норми фізпідготовки, мають базове володіння табельною зброєю. Тобто вони придатні до служби. Так, вони не є кадровими військовими, але в будь-якому разі їхній рівень трохи вищий, ніж пересічного "бобіка". Я не пропоную всю поліцію направити на фронт, бо тоді дійсно стане страшно виходити з дому, але з 250-ти тисяч 5 тисяч цілком можна було б відправити на фронт. У нас є такий резерв. І це рішення – навіть не рівень Верховної Ради, це рівень Кабінету Міністрів, який встановлює квоти на бронювання. Все що потрібно – зменшити квоту на бронювання для правоохоронних органів.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені спікерами. 

Читайте також: Тільки створення уряду національної єдності наблизить перемогу, – Луценко