Один день з життя українця
Дана Ярова
Членкиня Громадської антикорупційної Ради при Міноборони, волонтерка, блогерка
Ти сидиш на нараді і чуєш, як коридорами біжать люди. З верхніх поверхів на нижні, а потім в бомбосховище.
Гримить ППО
Здригаються стіни
Чи страшно? Так. За двійню в садочку, за старшого вдома.
Чомусь твої рухи в пошуках телефона в сумці стають дуже повільними на фоні шуму в коридорі.
В двері заглядає хтось з співробітників: «швидко, спускайтесь в бомбосховище»
«Я фаталістка» — не встигаю я сказати, як людина зникає.
Чомусь так довго йдуть в слухалці гудки, чомусь в дитячому садку не беруть слухалку.
ППО гримить все сильніше. На тебе дивно дивляться колеги: «може спустимось?»
«Я ні, мені ще старшому зателефонувати і в дитячому садку не беруть слухалку»
Це я говорю в голос чи подумки, я не памʼятаю.
Так довго я ніколи не дозвонювалась старшому. Не бере.
Серце гримить у грудях, чи то відлуння ППО ти не розумієш.
Рухи якісь повільні, телефон не набирає номер з першого разу, за стінами гримить.
А потім. А потім тебе накриває тиша. З головою. Ніби в кінотеатрі в один момент вимкнули звук, і ти далі дивишся фільм в тиші. Ти не розумієш, що відбувається. Хтось починає шарудіти паперами і ти, як прокинулась, і з подивом дивишся на двох колег, які лишились з тобою на всьому поверсі.
Тиша. Така приголомшлива тиша.
Лише чуєш, як калатається серце. І думки одна за одною, де діти, що з ними, чи встигли спуститись в бомбосховище. Їхати додому? Все стоїть. Чекати, коли передзвонять?
Ти перевіряєш телефон, звʼязку немає.
«Продовжимо нараду?» — як зі сну тебе повертає до тями голос одного зі співробітників.
Звісно продовжуємо.
Ми щось обговорюємо, сперечаємось, а думки тільки про одне, що з дітьми? Де вони? Чи все добре з ними?
Звʼязку немає. Сердце стало, але ти намагаєшся сконцентруватись. Чекати, тільки чекати, більше ти нічого зробити не можеш. І в цю саму хвилину тебе розриває лють і розпач одночасно.
І ти намагаєшся зрозуміти що говорять оточуючі.
Дзвінок — старша дитина. Все нормально.
Ковток повітря.
Повідомлення з садочку: діти в бомбосховищі.
Ще один.
Твій розум повертається до життя, ти включаєшся в робочу розмову.
Відбій повітряної тривоги.
Ще один ковток.
Поступово починають повертатися люди, в коридорі стає гучно, як в колективі, де на одному поверсі працює багато людей.
Ти одним оком дивишся в телефон, потрапили в будинок. Думки, скільки людей може бути під завалами.
Відволікаєшся на роботу.
- Ну, хоч нараду провели — хтось з колег.
Люди повертаються на місця, починається щоденний робочий процес, але інколи, крадькома, хтось заглядає в телеграм, ховаючи очі. Я також заглядаю. Я розумію, що кожен боїться там побачити кількість жертв.
Десь під вечір видихаєш, загиблих немає.
І як тільки ти видихнула, знову починається тривога.
- Ярова, йди в бомбосховище — хтось з колег починає мене штовхати в сторону сходів
- Але я….
- Знаю, знаю пішли. Балістика знову.
Спускаєшся, і чемно сидиш на стільчику, чекаючи закінчення.
Це банальний день кожної людини вже 2 роки.
Скільки разів кожен з нас поховав себе за ці 2 роки?
Скільки разів пройшов 5 стадій прийняття ?
Скільки разів наші діти були в небезпеці?
Скільки ми зможемо все це переживати?
І чому саме нам та нашим дітям випало це все пережити?
Це риторичні питання.
На них є лише одна відповідь.
Вони вбивають нас, бо можуть.
І будуть вбивати стільки, скільки зможуть.
Тому, наша задача дочекатись, коли ми зможемо робити те саме.
Так, так, я знаю, білі пальто, моралісти…
Будете виходити, не гримайте дверима
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами.