Один день з життя українця

Один день з життя українця
Дана Ярова

Дана Ярова

Членкиня Громадської антикорупційної Ради при Міноборони, волонтерка, блогерка

Посилання скопійовано
Від початку тривоги до вибухів менше, ніж 40 секунд.

Ти сидиш на нараді і чуєш, як коридорами біжать люди. З верхніх поверхів на нижні, а потім в бомбосховище. 

Гримить ППО 
Здригаються стіни 

Чи страшно?  Так. За двійню в садочку, за старшого вдома. 

Чомусь твої рухи в пошуках телефона в сумці стають дуже повільними на фоні шуму в коридорі. 

В двері заглядає хтось з співробітників: «швидко, спускайтесь в бомбосховище» 

«Я фаталістка» — не встигаю я сказати, як людина зникає. 

Чомусь так довго йдуть в слухалці гудки, чомусь в дитячому садку не беруть слухалку. 

ППО гримить все сильніше. На тебе дивно дивляться колеги: «може спустимось?» 

«Я ні, мені ще старшому зателефонувати і в дитячому садку не беруть слухалку» 

Це я говорю в голос чи подумки, я не памʼятаю.

Так довго я ніколи не дозвонювалась старшому. Не бере. 

Серце гримить у грудях, чи то відлуння ППО ти не розумієш. 

Рухи якісь повільні, телефон не набирає номер з першого разу, за стінами гримить. 

А потім. А потім тебе накриває тиша. З головою. Ніби в кінотеатрі в один момент вимкнули звук, і ти далі дивишся фільм в тиші. Ти не розумієш, що відбувається. Хтось починає шарудіти паперами і ти, як прокинулась, і з подивом дивишся на двох колег, які лишились з тобою на всьому поверсі. 

Тиша. Така приголомшлива тиша. 

Лише чуєш, як калатається серце. І думки одна за одною, де діти, що з ними, чи встигли спуститись в бомбосховище. Їхати додому? Все стоїть. Чекати, коли передзвонять? 

Ти перевіряєш телефон, звʼязку немає. 
«Продовжимо нараду?» — як зі сну тебе повертає до тями голос одного зі співробітників. 

Звісно продовжуємо. 

Ми щось обговорюємо, сперечаємось, а думки тільки про одне, що з дітьми? Де вони? Чи все добре з ними? 

Звʼязку немає. Сердце стало, але ти намагаєшся сконцентруватись. Чекати, тільки чекати, більше ти нічого зробити не можеш. І в цю саму хвилину тебе розриває лють і розпач одночасно. 

І ти намагаєшся зрозуміти що говорять оточуючі. 
Дзвінок — старша дитина. Все нормально. 

Ковток повітря. 

Повідомлення з садочку: діти в бомбосховищі. 

Ще один. 

Твій розум повертається до життя, ти включаєшся в робочу розмову. 

Відбій повітряної тривоги. 

Ще один ковток. 

Поступово починають повертатися люди, в коридорі стає гучно, як в колективі, де на одному поверсі працює багато людей. 

Ти одним оком дивишся в телефон, потрапили в будинок. Думки, скільки людей може бути під завалами. 

Відволікаєшся на роботу. 

- Ну, хоч нараду провели — хтось з колег. 

Люди повертаються на місця, починається щоденний робочий процес, але інколи, крадькома, хтось заглядає в телеграм, ховаючи очі. Я також заглядаю. Я розумію, що кожен боїться там побачити кількість жертв.

Десь під вечір видихаєш, загиблих немає. 

І як тільки ти видихнула, знову починається тривога. 

- Ярова, йди в бомбосховище — хтось з колег починає мене штовхати в сторону сходів  

- Але я…. 

- Знаю, знаю пішли. Балістика знову. 

Спускаєшся, і чемно сидиш на стільчику, чекаючи закінчення. 

Це банальний день кожної людини вже 2 роки. 

Скільки разів кожен з нас поховав себе за ці 2 роки? 

Скільки разів пройшов  5 стадій прийняття ? 

Скільки разів наші діти були в небезпеці? 

Скільки ми зможемо все це переживати? 

І чому саме нам та нашим дітям випало це все пережити? 

Це риторичні питання. 
На них є лише одна відповідь. 

Вони вбивають нас, бо можуть. 
І будуть вбивати стільки, скільки зможуть. 

Тому, наша задача дочекатись, коли ми зможемо робити те саме. 

Так, так, я знаю, білі пальто, моралісти…
Будете виходити, не гримайте дверима

Джерело. 

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами.