Якщо вам здається, що ви знаєте майбутнє – найімовірніше, вам здається

Якщо вам здається, що ви знаєте майбутнє – найімовірніше, вам здається
Павло Казарін

Павло Казарін

журналіст, публіцист, оглядач

Посилання скопійовано
Я маю свій особистий нічний кошмар. Прокинутися у вересні 2013 року.

Я знатиму все, що чекає на нас попереду. Що Янукович не підпише Асоціацію. Що студенти вийдуть протестувати – і їх поб'ють. Що слідом збереться Майдан, який безуспішно розганятимуть.

Я знатиму про снайперів і Небесну сотню. Про втечу експрезидента та анексію Криму. Про вторгнення на Донбас та захоплення Слов'янська. Про Донецьк, Луганськ та малайзійський боїнг. Але що я робитиму з усім цим знанням у вересні 2013-го? Хто мені повірить? На фразі "А президент Грузії буде у нас губернатором Одеської області" мої друзі викличуть швидку допомогу. Єдине, що я зможу зробити у вересні 2013 року – це купити долари по вісім.

Мені можуть сказати, що Майдан та вторгнення були надто глибоким вододілом. Що вони розрубали життя країни на "до" та "після". Що війна завжди перевертає звичний побут – і тому довоєнні ми приречені не розуміти повоєнних нас. Але в тому й річ, що реальність перевертала наші уявлення про себе не лише 2014-го.

Уявіть, що ми потрапляємо з весни 2019-го у весну 2016-го. І говоримо оточенню, що Надія Савченко насправді не є героєм і її, скажімо так, переоцінюють. Якщо вам вдасться вціліти після цього одкровення, спробуйте потім розповісти про підсумки наступних президентських виборів. Коли ви нарешті знайдете пульт від телевізора і покажете всім майбутнього президента, ваші друзі знову викличуть вам швидку. Бо навесні 2016-го про президентські амбіції Володимира Зеленського навряд чи думав навіть сам Володимир Зеленський.

Втім, можна далеко не ходити. Уявіть, що із серпня 2023-го ви опиняєтеся у серпні 2021-го. І пропонуєте своєму оточенню вгадати – кого за два роки Захід визнає символом та обличчям вільного світу. "Підказка – це президент. Підказка номер два – це не президент США". І ви знову залишитеся на самоті – бо повірити в іміджеві метаморфози українського президента зможе лише той, хто занурений у контекст останніх півтора року.

Ми часто шукаємо в нашому минулому те роздоріжжя, яке відокремлює нас нещодавніх від нас нинішніх. Той вододіл, після якого майбутнє перестало нас дивувати. Ту точку фазового переходу, після якої події стали виглядати логічними та закономірними.

Але в тому й річ, що такої точки немає. Наші герої та антигерої міняються місцями. Наша реальність заперечує наші вчорашні прогнози. Нам нинішнім нема чого мандрувати в минуле – бо там нам ніхто не повірить.

Цілком можливо, що й зараз ми боїмося не того. Що новини з 2025-го здадуться нам маренням божевільного. Швидше за все, почувши про те, що на нас чекає, ми почнемо сумніватися в розсудливості співрозмовника. Ми будуємо прогнози про майбутнє, виходячи з того, що реальність рухається прокладеними рейками. А вона не їздить рейками.

Тому будь-які спроби говорити про детальні довгострокові плани сьогодні виглядають наївно. Ми часто дивимося на реальність, яка нас оточує, і вважаємо, що це і є фінальний агрегатний стан нашої країни. А потім приходить майбутнє та змішує карти.

Наприклад, немає сенсу сьогодні говорити про майбутні вибори. І справа навіть не в тому, що вони можливі лише після війни, а ми не знаємо, коли вона закінчиться. Річ у тім, що війна – це анестезія суспільству. Саме вона дарує нам ту одностайність, яку ми бачимо у соцопитуваннях. Щойно війна закінчиться, ми знову поринемо у звичну багатоголосицю та суперечки. Повоєнне суспільство буде так само несхоже на суспільство воєнного часу, як нинішня Україна несхожа на довоєнну.

Нам важко передбачити лінії майбутніх розколів. Тому що вони залежатимуть від сценарію завершення нашої війни. А точніше – від того, чи суспільство сприйматиме закінчення війни як перемогу чи як поразку. У першому випадку на нас чекає колективний єврооптимізм – як прояв солідарності із союзниками, які допомагали нам перемогти. У другому сценарії – ми станемо набагато більш схожими на Угорщину, а аргументи євроскептиків почнуть зводитися до зради Заходу, що не дозволило нам досягти потрібного результату.

Ми не знаємо, як виглядатимуть наші вулиці після війни. Скільки на них буде людей, які відрізнятимуться від нас мовою, кольором шкіри та релігійними переконаннями. Наша депопуляція вимагатиме складних рішень – а будь-яке бажання замкнути кордон для мігрантів супроводжуватиметься стрімким зростанням цін через дефіцит робочої сили. Ми станемо куди менш гомогенними, ніж були 2021-го – і фотографії з майбутнього нас нинішніх теж напевне вразять.

У березні 2022-го ми готові були вважати перемогою у війні вихід на кордони 23 лютого. Сьогодні не готові погоджуватись на менше, ніж кордони 91-го року. Під час боїв за Бахмут ми вважали "Вагнер" найбільш боєздатною частиною окупаційної армії. А у червні 23-го стежили за тим, як ці найманці збивають російські гелікоптери та йдуть на Москву. Перемога правих популістів у Італії в жовтні 22-го сприймалася нами як тріумф прибічників Путіна. А потім ми виявили, що Рим перетворився на одного з основних адвокатів військової допомоги Україні.

У наших підручниках історії ми, звісно, зв'яжемо точки А з точками Б за допомогою прямих ліній. Заднім числом вирівняємо траєкторії, вигадаємо пояснення, підготуємо логічні формули. Стовп – це добре відредагована ялина, а тому всі отримають несуперечливі біографії та передбачувані мотивації.

Але поки доведеться визнати, що наша здатність будувати прогнози неабияк кульгає. Обставини не статичні, люди змінюються, випадковості руйнують плани. Нам простіше вірити в існування закулісних ляльководів та непорушних сценаріїв – бо інакше доведеться звикати до думки, що світом правлять ще й "чорні лебеді".

Якщо вам здається, що ви знаєте майбутнє – найімовірніше, вам здається.

Джерело

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами.