Вони часто повʼязані саме із професіями, такі як День автомобіліста, День шахтаря чи День радіо, або ж приурочені так званим визначним датам – День Великої Жовтневої соціалістичної революції чи День перемоги. Ба більше, в Росії на державному рівні існують свята для дітей і підлітків, наприклад, День піонерії. 

На заміну українському Різдву прийшов Новий рік, а 8-ме березня зробили справжнім комуністичним святом, коли один раз на рік жінка “заслужила квіти”. 

Після початку війни у 2014-му велика частина українців ще святкувала і Перше, і Дев'яте травня. Тому саме повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24-го лютого 2022-го року стало каталізатором роздумів щодо доречності святкування українцями тих свят, яких не існувало до Радянського Союзу і які нам століттями навʼязувала країна-загарбниця. 

Ще дикішим була ситуація із святкуванням Дня радянської армії, яке раніше відзначалось і в Україні в ту ж дату – 23-те лютого. Це був дисонанс: ця країна на нас напала з війною, а ми святкуємо разом ними свято армії. 

То коли українці остаточно перестануть святкувати нав'язані Росією радянські свята і як нам позбутись російських наративів? Про це в ексклюзивному інтерв'ю для “FM Галичина” розповів історик, науковець, блогер та військовий Олександр Алфьоров. 

Про 23-тє лютого українці практично забули. Проте частина людей досі святкує Восьме березня, Перше і Девʼяте травня. Які ще російські дати досі відзначають українці? 

Ці свята у нас були визнані офіційними в такій "світській державі", як "Совєтський Союз". Тобто "згори" були поставлені святкові дні, і цими святковими днями циклувався весь рік на заміну церковних свят, як це було раніше. Розпочинало цей цикл “чудове” свято Восьме березня. Великдень заміняли такі свята, як, до прикладу, Перше травня. Після цього свята йде наступне ідеологічне свято – Девʼяте травня. У квітні, наприклад, був День народження Лєніна, а в листопаді святкували День Листопадової революції. І 31-ше грудня і 1-ше січня, тобто Новий рік замінив Різдво Христове. У цій фашистській програмі підготували усе: від дати до сценаріїв святкування та певних символічних атрибутів. День народження Лєніна заміняло Зелені свята і свято Івана Купала. Проте крах цієї системи був у тому, що всі ці свята були комуністичними, і навіть Міжнародний жіночий день набув комуністичних рис. Перше травня з Дня робітників перетворили в комуністичне свято. Та й не секрет, що весь цей цикл комуністичних свят концентрувався саме на ідеологічній складовій. 

В “День Пабєди” росіяни помістили усе й одразу: від культу Лєніна до “патріотизму” Другої Світової

Саме тому, коли ми відновили незалежність у 1991-му році, у того ж Єльцина була велика проблема – зрозуміти, а які ж українські свята узагалі існували. Бо ми вже не "таваріщі" і не "комуністи", і звичні колись комуністичні свята нас не влаштовують, як і не влаштовували ніколи. Весь цей цикл підходить тільки для продовження російської держави і культури, але точно не держави, що носить назву “Україна”. І власне, тому у них не вийшло зробити свій День Незалежності, бо це – не про них. День Росії, День прапора, День Конституції – це не про росіян. Саме тому у них залишилось єдине свято, яке святкує весь ідеологічний простір, – "Дєнь Побєди". "Дєнь Побєди" зібрав усіх комуністів і православних, і Лєніна з мавзолеєм, і святковий військовий парад. І саме тому Девʼяте травня – це свято, яке увібрало у себе все, що тільки можна: і православʼя Московського патріархату, і культ Лєніна, і культ “великої Росії”, і патріотизм Другої світової, і навіть культ Сталіна. 

Для нас таке явище не характерне. Ми не можемо жити в штучних святах, бо ми – інші. Ми відновили Зелені свята, свято Івана Купала, які навіть не були прикриті християнськими традиціями, але вони – були колись, і це – наша історія. І одночасно з цим у нас є великий пієтет до Дня прапора, до Дня Незалежності, Дня Конституції. Для українців ці свята є природними. І навіть таке свято, як Восьме березня, ми сприймаємо як штучне свято. В Україні воно, на відміну від Совєтського Союзу, не накладається на комуністичний календар, бо у Росії, окрім дня жінок це ще день лісовика чи механіка. Поваги до жінок та матерів там немає. У нас ця традиція – жіноча, і навіть в церкві у нас великий культ саме жінки – Божої Матері. Україна й земля – також матір. У нас материнський культ настільки розвинений, що абсолютно органічно виглядать такі свята, як День матері, День доньки. Це наш український феномен, бо ми маємо жіночий календар і розуміємо, який зміст у нього вкладаємо.

Ви кілька разів акцентували увагу на штучності свят, і в Росії вони справді такі. Загалом це стосується не лише свят, а й загалом росіян. 

Які головні наративи Росії досі сидять в головах українців і скільки часу має минути, щоб ми не акцентували на них увагу і не відштовхувались від них при ухваленні важливих рішень? 

Росіяни нам не “сусіди” і не “братній народ”

Найбільший міф, який почав формуватися ще у ХІХ столітті, це міф про "братні народи". І він настільки потужний в багатьох наших життєвих ситуаціях, що навіть спонукає нас на терористів казати "сусіди". Але, очевидно, треба називати все так, як є. Росіяни – не “сусіди”, вони наші вороги. Наша історія, як шкільна програма, часто переповнена не так історією України, як відповіддю на питання "Хто ми в контексті Росії". Це достатньо безглузда “дискусія з дзеркалом”, коли росіяни пишуть імперську програму, а ми намагаємось відкараштатись. Проте ми маємо пам'ятати, що це не більше, ніж наратив. 

Росія також нам нав’язала такий історичний міф, як словʼянство, який також запровали і зараз активно поширюють. Перед повномасштабним вторгненням, та навіть перед вторгненням у 2014-му році, Росія вже відтоді намагається дуже і дуже активно під соусом "словʼянства" нав'язати нам імперські наративи і поняття, що ніби ми – "адін славʼянскій народ", "братья славʼянє". 

Тема церкви теж дуже викривлена, тому що ми бачимо процес протистояння в конфесійному аспекті. Але є й те, що також не може вкластить українцям в голову. Поляки тисячу років пишуть історію польської монети, називають її срібником, а потім ми називаємо його словʼянської монетою. Це не якась "дрєвньоруская манєта" і ми повинні це розуміти. Заборона на озвучування того, що наша історія належить нам, це один з найбільших наративів, вмонтований Росією в усі сфери нашого життя. 

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені спікерами.

Читайте також: Будь-який суржик кращий за московську мову в Україні, – Лариса Ніцой