Моя Надія виростала на книжках про сильних жінок. У неї в родині приклад рівних партнерів, тато, як і мама, може приготувати їсти (коли буває вдома), мама може полагодити розетку і замінити колесо. У неї перед очима приклади дуже сильних жінок, які зараз воюють, ганяють буси для армії, тягнуть такі речі, що ще 10 років тому вважалися неможливими для жінки.

І то раз по раз вигулькує – «а в школі сказали, що дівчатка не можуть бути футболістками». Це при тому, що мать_моя могла до 40 років легко вгатити пенальті.

Недавно натрапила на інтервʼю Анни Діакової, керівниці величезного українського цементного заводу CEMARK. 30 років вона в цементній галузі. І я на мить уявила, через які нетрі їй доводилося продиратися. Тому що в суспільстві і досі сидить оцей ядучий стереотип.

Знову наближається восьмемарта. І я більш ніж впевнена, що дуже багато дівчат почують тости про те, що вони окраса колективу і прикраса святкового столу. І це піздєц.

Шановні чоловіки, коли вам у ці дні захочеться сказати про окрасу столу, припніть себе, промовчіть краще. Згадайте тих дівчат, які зараз із зброєю захищають нас усіх і вас в тому числі, згадайте тих водійок, які по кілька діб стоять на кордоні, щоб пригнати бус, згадайте тих, тих, хто працює в будівельній галузі. Часи жіночих професій минули, є просто робота і той чи та, хто хоче і може її виконувати. Такі вимоги часу. І якщо жінці щось потрібно, вона бере і добивається. Краще промовчіть, ніж заводьте про окрасу столу\колективу\планети.

Джерело.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами.