Будапештський меморандум або Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї — міжнародна угода між Україною, Росією, Великою Британією та США про гарантії Україні у зв'язку з набуттям нею неядерного статусу. Документ, який позбавив нас серйозної зброї, проте не захистив від неадекватного сусіда. Ми могли б довго роздумувати, що б було, “якби”. Але не будемо. 

Передумови

Наприкінці існування Радянського Союзу стало зрозуміло, що Україна буде робити все задля отримання свого суверенітету. Це було очевидно, адже саме українці найбільше страждали від червоного терору. Каральна психіатрія, розстріляне відродження, дисиденти, придушення повстань і три голодомори — це лише “вершина айсберга” того, що нам заподіяв “совок”. І це ми вже не чіпатимемо козацьку добу, гайдамак, кріпосне право тощо. 

Тому виникла проблема: як бути із ядерною зброєю? Вирішили нас роззброїти. Для цього всі з’їхались у столицю сусідньої Угорщини для перемовин.

Для чого це партнерам?

Для Росії (так, на жаль, тоді вона була нашим партнером) все зрозуміло: весь ядерний запас переходив до її рук як до правонаступниці СРСР. А це був третій у світі потенціал після США та самої Росії. 

Для США теж все прозоро, адже про це говорив ще Джордж Буш старший, коли приїжджав до Києва у 1991-му році. У промові “Котлета по-Київськи”, яку згодом визнали найгіршим спічем Буша, він говорив про “суїцидальний націоналізм”, де між рядків читався страх, що чималі запаси ядерної зброї “розпорошаться” поміж новоутвореними державами. До цього ми ще повернемось. 

А що стосується Британії, то їхня ситуація ідентична до американської — “Залізна леді” (не плутати з хеві-метал колективом Iron Maiden) Маргарет Тетчер також казала, що Україна має відмовитись від незалежності. Навіть заявила, що “Британія не відкриває своє посольство у Каліфорнії, адже це частина США”, натякаючи, що Україні теж не варто розраховувати на офіційне представництво Альбіону, бо ми — така ж частина “совка”. 

Проте, “вітер змін”, політика гласності, застарілі методи управління державою і падіння цін на нафту все ж добили “пораненого звіра”, який так довго на всіх гарчав із-за “завіси”. 

Умови угоди

“На папері” все було чудово і зрозуміло: ми віддаємо всю свою ядерну зброю, а натомість отримуємо гарантії від Росії, Британії та США, що у разі нападу на нас, вони за нас заступляться. Але чи то Леонід Кравчук не читав цитат, які в інтернеті приписують Отто фон Бісмарку, чи то не вчив історії, зокрема періоду правління Богдана Хмельницького, тому й “повівся” на таке. Є ще, звісно, підозра про особисту вигоду, але це не доведено. 

Нам казали, що обслуговування ракет є надто дорогим (що насправді виявилось брехнею), переконували, що ніякої війни не буде (ха-ха) і що в разі якоїсь агресії щодо нас, нам на допомогу відразу ж прийдуть наші новоспечені друзі (ха-ха-ха). 

Перші “дзвіночки”

Вони не змусили себе довго очікувати. Вже через 9 років одна із країн-підписантів угоди Росія (яка несподіванка!) вирішила захопити український острів Тузла у Керченській протоці. Росіяни банально робили насип у бік нашого острова зі своєї коси. Тоді другий президент України Леонід Кучма повівся твердо, і наші воїни просто навели зброю у бік агресора. Тоді все обійшлось, бо українці виявились єдиними і чітко дали відповідь на спроби захоплення української землі. Та й Кремль відмахнувся, сказавши щось про те, що це ініціатива місцевої влади, а не вказівка з центру. 

“Лагідна” окупація

А тоді Москва пішла іншим шляхом — ніжнішим. Вони розпочали культурно-політичну експансію. Ми отримали “потапів і насть”, які звучали з усіх “прасок”, російські ток-шоу та серіали на українських телеканалах у прайм-тайм і постійне “промивання мізків” всій території сходу України. 

Початок війни 

Наслідком стала вже окупація Криму та східних територій України у 2014-му, де утворились так звані “лнр” та “днр”. Це був вже набагато серйозніший прецедент, ніж Тузла. Звісно, Україна недостатньо порушувала питання Меморандуму, проте, швидше за все, це ні до чого б не призвело. Президентом США був проросійський Дональд Трамп, світ був впевнений, що РФ володіє “другою армією в світі”, а вся Європа не хотіла псувати собі стосунки з Москвою, підсівши на нафтову та газову “голки”. Всім нашим партнерам було банально вигідніше визнати, що в Україні “не все так однозначно”, повірити у “зелених чоловічків” та “громадянську війну”, аби лишити все, як є. 

Повномасштабне вторгнення

24-го лютого 2022-го року Росія напала на Україну вже без “масок”. Здавалось би, це і є найкращий момент, аби стати на рішучий захист України, як і прописано в умовах Будапештського меморандуму. Тим більше, що агресором (вже не вперше) стала одна із країн-підписантів! Але ж ні. Так, нам дали трохи зброї, як ті ж британські NLAW, але не більше. А все тому, що світ не вірив у перемогу України. Навіть високопоставлений політик Німеччини — країни, яка часто визначає політику Євросоюзу — у розмові з нашим послом заявив, що нам залишилось 2-3 дні. Світ знову був готовий пожертвувати Україною (цього разу повністю) задля хиткої, але стабільності. Та от біда — українці й не думали здаватись. І вже аж коли наші підрозділи ЗСУ, Нацгвардії, теороборони і просто небайдужі громадяни “помножили на нуль” міф про “другу армію світу”, партнери дійсно стали партнерами. Проте і сьогодні ми не можемо розраховувати ні на що окрім зброї з обмеженими характеристиками, санкцій проти РФ, які виявились не дуже дієвими, і прийому наших біженців. 

Висновки

З висновками все дуже просто — світ цінує і розуміє лише силу. Скільки б нам не нав’язували відверто “ліві” погляди і тренди про “любов в усьому світі” та “людське життя понад усе”, всі держави ведуть виключно “праву” зовнішню політику, де їхні національні інтереси — понад усе. Їм байдуже, що тут гинуть люди, їм байдуже, що вони зобов’язались присікти агресію проти України, а тим більше їм байдуже, що там говорить якась слабка держава у східній Європі. І тільки неймовірні подвиги ЗСУ змусили всіх задуматись і змінити власну позицію. Ми можемо скільки завгодно говорити про лібералізм та толерантність, але тільки сильна країна має право голосу в сучасному світі. А сила — це армія та гроші, бо для Росії ніколи не було проблемою “купити” різного роду міжнародні рішення: від “закривання очей” світу на розв’язані нею війни до права проведення чемпіонату світу з футболу. 

Тому не лише угоди з Росією не варті паперу, на якому прописуються. Завжди у першу чергу треба сподіватись виключно на себе. А міжнародним домовленостям та організаціям типу ООН чи “Червоний хрест” треба визнати власну імпотентність. Світ потребує нового порядку і є надія, що він з’явиться після нашої перемоги. 

Роман Гурський для FM Галичина

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами. 

Читайте також: Кривонос: Справа Червінського – помста полковнику за Вагнергейт