Тим не менш, бойові дії тривають, а отже демобілізовані захисники продовжують поступово повертатися додому. Як потрібно комунікувати з ними, аби правильно та доречно висловити свою повагу? Про це в ексклюзивному інтерв'ю "FM Галичина" розповів журналіст та військовослужбовець запасу Віктор Біщук.

Чимало воїнів Збройних сил уже демобілізували через поранення. Вони розуміють, що більше не зможуть продовжувати боротьбу за нашу перемогу. Як цивільні можуть допомогти ветеранам повернутися в соціум?

На жаль, для цієї війни дуже характерним є втрата або ураження кінцівок через безмежне застосування мін та уламкових боєприпасів. І це проблема вже не індивідуального, а швидше соціального характеру. Коли всі ці поранені бійці пройдуть термін реабілітації та лікування і будуть ходити по вулицях, ви побачите набагато більше людей з відсутністю кінцівок, з біонічними протезами чи на колісних кріслах. І це стане просто нормою українського суспільства.

Насправді, коли я спілкуюсь з цими людьми, мене вражає їхній абсолютний оптимізм. Багато з них рвуться назад на фронт, їх кличе туди відчуття солідарності та побратимства. І насправді дуже багатьом людям, які залишаються тут, у відносно мирних містах, можна лише позаздрити і почерпнути від них цього оптимізму.

Не ветеранів треба адаптовувати до мирного життя, а соціум треба готувати до повернення ветеранів

Як же нам, суспільству, допомогти їм? Дуже часто зустрічаюся з думкою людей, що ветеранів потрібно адаптовувати до повернення до мирного життя. Але мені здається, що це не зовсім правильний наратив. Потрібно говорити про те, що це нас варто готувати до повернення ветеранів. Несправедливо говорити, що “ми тебе відправили воювати за нас, з тобою щось сталося і тепер ти мусиш ще раз змінитися для того, щоб ми тебе прийняли”. Це як у сім'ї: всі її члени повинні пристосовуватися до того, що відтепер з ними будуть жити люди з кардинально іншим досвідом.

Власне, про суспільство і зміни. Часто ми можемо почути таку фразу: “От повернуться хлопці з фронту і наведуть лад”. Як людям пояснити, що ця фраза не лише не працює, а й певним чином ображає наших військових? Тобто вони ціною власного життя мають захищати нас на полі бою, потім повернутися в тил і вирішувати якісь проблеми, які нам, цивільним, нібито не під силу?

Ми, українці, дуже часто сприймаємо військових як якихось супергероїв. В якомусь розумінні це так і є, тому що вони знайшли в собі мужність залишити сім’ї і піти захищати нас на передовій. Але з іншого боку, армія – це абсолютне відображення українського суспільства. Українські військові – це такі самі люди, як і ми, які здатні помилятися. Просто вони в один момент знайшли в собі мужність відправитися на війну. А наш обов'язок в тилу – робити все для того, щоби змінювати цю країну. Це суспільна угода, коли одна частина суспільства взяла до рук зброю і пішла захищати від ворога, а інша – створює міцний та надійний тил. І якщо оця перша частина суспільства свою частину договору виконує, то тій другій, на мою думку, це не зовсім вдається.

А що взагалі хочуть бачити військові, коли повертаються додому у тил?

Повагу і підтримку. Хоча насправді це завжди дуже індивідуально. Чого вони точно не хочуть, це поблажливих поглядів або сприйняття їх як неповноцінних людей, що потребують якогось особливого ставлення. Я дуже часто бачу в цих людях багато гідності і розуміння того, що їм не соромно дивитися на себе в дзеркало, бо вони виконали свій обов'язок. Тому вони точно не потребують жалю та якоїсь поблажливості.

Я скажу про свій досвід. Повернувшись сюди, протягом певного часу я відчував дезорієнтованість. Достатньо складно переключитися з тих обставин, в яких ти перебував протягом довгого часу, на мирні обставини. Але зрештою, навесні 2022 року я переживав зворотний процес, тому що й до війни адаптуватися також достатньо складно. Просто потрібен час побути з собою. Мені допомогли сім'я і робота.

От, власне, ми говорили про те, що не варто жаліти військових. У мене була ситуація, коли я в автобусі вирішила поступитися місцем військовослужбовцю, бо всі сиділи, а він один стояв. І коли я встала, він зі мною вступив в суперечку, хто має все-таки сісти на це місце. Зрештою чоловік сказав, що він може постояти. Я повернулася на своє місце, і до кінця поїздки мені було якось незручно. Тобто бувають випадки, коли вияв поваги може бути взагалі недоречним?

Військові хочуть, щоб до них ставилися як до рівних з такими самими можливостями та потребами

Якби мені поступилися місцем, я би, напевно, відчув себе старшою людиною, яка потребує того, щоб сидіти. Мабуть, ця недокомунікація полягала саме в цьому. Тому це ще раз підкреслює те, про що ми говорили перед цим: військові хочуть, щоб до них ставилися як до рівних з такими самими можливостями та потребами.

В одному зі своїх інтерв'ю ви казали, що нам потрібно прагнути до американської нації, адже коли в Америці військовослужбовець відвідує якесь людне місце, то там його зустрічають аплодисментами. А чого ще має навчитися наше суспільство, щоб правильно висловлювати свою повагу захисникам?

Я не думаю, що серед військових є дуже багато людей, які системно прагнуть, щоб люди вставали, коли вони заходять в ресторан, кафе чи маршрутку. Це швидше в глобальному суспільному ставленні. Тому що ветеран повинен відчувати, що суспільство визнає його заслугу і знає, що він зробив набагато більше, ніж інші, для того, щоб ця країна існувала. І це повинно полягати, мабуть, у вчасному наданні усіх необхідних пільг, допомог, консультацій і т.д. Але, знову ж таки, мушу підкреслити, що це ставлення не суспільства, а держави. Тому що в своєму оточенні я не знаходжу тих, хто ставиться до військових без поваги та без розуміння, який великий внесок вони роблять в наше мирне існування. 

Коли ми говоримо про державу, то це історія про наш звичний український закостенілий бюрократизм. Коли сім'ї загиблих героїв повинні місяцями чи роками навіть вибивати належну їм допомогу від держави. 

Я зараз скажу, можливо, крамольну річ, але я чув, що юристи, які допомагають зібрати усі документи, вимагають за свої послуги близько 10% від належної суми. Якщо родина військовослужбовця, який загинув при виконанні бойових обов'язків, має право розраховувати на 15 млн, то порахуйте, яку суму вони повинні віддати юристу для того, щоб він зробив свою справу. І отаких бюрократичних моментів дуже багато. Тому суспільна повага повинна полягати, мабуть, і в тому, щоб налагодити державні механізми на такому рівні, щоб ані військовослужбовцю, ані ветерану, ані сім'ї пораненого чи загиблого захисника не доводилось проходити ці кола бюрократичного пекла.

З часом усі звикли до людей у пікселі в громадських місцях. Чи можемо ми сказати, що впродовж двох років захоплення нашими героями і повага до них потроху згасає, бо їх стає чимраз більше?

По-перше, мабуть, це природно. Ще два роки тому ми трішки зі здивуванням ставилися до того, що навколо стало дуже багато людей у військовій формі. Але ми всі звикаємо до цього. Звикати жити в стані війни – це, мабуть, нормально для будь-якого суспільства. Людина – це взагалі така істота, яка звикає до всього. 

З іншого боку, в оточенні кожного з нас стає все менше і менше людей, яких не торкнулася війна. Я щодня ходжу на роботу, і моя дорога пролягає через Гарнізонний храм. І об 11 год кожного ранку я бачу людей, які стоять на колінах, проводжаючи наших героїв. Тому війна поступово входить в наш звичний ритм життя. Це насправді дуже погано, але з іншого боку, ми не можемо порухом руки зупинити цю війну, тому мусимо якимось чином пристосовуватися до неї.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені спікерами. 

Читайте також: Що відомо про кадрові призначенні в ЗСУ