Сьогодні ми всі в захваті від першого українського «Оскара»

Сьогодні ми всі в захваті від першого українського «Оскара»
Посилання скопійовано
Стрічка переповнена захопленими відгуками та цитатами. Й мабуть, сьогодні тим, хто робить рішення в офісі Президента, на вулицях поруч із ним, у великих міжнародних організаціях, які виділяють чималі гроші - сьогодні їм, можливо, буде трошки простіше зрозуміти кілька важливих речей.
Сьогодні ми всі в захваті від першого українського «Оскара»

Глобальні проблеми у світі, індикаторами - індикаторами, а не передвісниками яких стає поява таких персонажів як Трамп та Орбан…

Потужні гібридні атаки росіянців, наслідками яких стає аж занадто багато розрізнених подій - від польських прикордонних бунтів фермерів та логістів до вишуканих промов європейських аристократів та інтерв’ю Папи…

Реальні виклики нашої країни по збору та втриманні коаліцій на підтримку, пошук та постачання зброї…

Все це неможливо вирішити виключно дипломатичним шляхом та демонстрацією прогресу в реформах чи ходу подій на полі боя. Без переосмислення глобальної комунікаційної стратегії в якій має віднайти своє, надзвичайно важливе місце українська культура та українське мистецтво у своїх інструментальних функціях «довгих» наративів, занурення в «український феномен», наближення українця до кожного європейця, кожної емпатично налаштованої людини у світі як до рідної, до близької людини - без цього нам неможливо відбутися в новій ролі. В ролі суб’єктній, самодостатній, незалежній, дорослій. В ролі співтворців нового часу, нового виміру.

Попри всі жахіття які відбуваються сьогодні на нашій землі, на всі страждання, провісником яких були кадри першого українського оскароносного фільму, сьогодні ЗСУ, українські волонтери та такі люди як команда Мстислава Чернова та всі ті, хто вкладав свою силу та енергію в успіх українського фільму у світі - всі ці люди виборюють наше право заявляти від власного імені. Говорити дорослою мовою з дорослими людьми. Не випрошувати заради Христа, не побиратися по всьому світові, а бути в іншій позиції. Все ще дозволяють. Або поки іще дозволяють.

Про це добре відомо нашим офіційним політикам, хто займався українською дипломатією до повномасштабного вторгнення, в перші місяці та зараз. Про ось це підступне «поки що» знають і ті невеличкі групки ентузіастів, які в Німеччині, Данії, Франції, Британії, Нідерландах, Бельгії, США, Канаді, Бразилії, Аргентині та в інших країнах намагаються просувати українські наративи та наш порядок денний будь-якими доступними інструментами.

Театральні фестивалі, маркетингові премії, відзнаки професійних асоціацій, літературні форуми, форуми фантастів та ще сотні, тисячі платформ для комунікацій якісних культурних та мистецьких продуктів. Обговорення, меми, переживання, емпатія, солідарність, відчуття відповідальності, розуміння, включеність та ще тисячі наслідків, відчуттів та емоцій приведуть у світ українські культурні продукти яким потрібно дати сьогодні зелене світло, для яких потрібно знаходити ресурси та можливості.

Ось чому вся та зневага, яка роками плекалася в кулуарах виконавчої влади щодо культурних проєктів та програм має стати від сьогодні внутрішнім табу як на засіданнях уряду, так і в обговоренні бюджетів розвитку та міжнародної підтримки. Ось чому розмови про зменшення/переформатування/розформування міністерства культури можливі тільки в процесі обговорення змін всієї стратегії публічного управління гуманітарною сферою, в якій саме цій гуманітарній сфері відводиться ключова роль балансира всієї державної машини.

Я думаю цей пост з посмішкою прочитають всі ті дієвці та інноватори, хто стикався з мінфіном, міністерство економіки, хто обговорював з кимось з офісу «хардові» проєкти інфраструктур, хто зараз працює над реформами в міністерстві оборони. Більшість їхніх візаві що в офіційному уряді що в глибинній державі не сприймають культуру, як щось знакове, як щось, що не є лише інструментом для дозвілля та спуску напруги в суспільстві. Я знаю трошки цих усміхнених людей по іменах та прізвищах. Їх посмішки насправді мають дуже гіркий присмак.

Вся краса і весь парадокс «культурних», «софтових» стратегічних пріоритетів полягає в тому, що вартість цих стратегічних ініціатив, вартість цих програм та проєктів на порядки менша, а логіка в сотні разів різноманітніша всіх разом взятих «хардових» інфраструктурних рішень позначених проблем. «20-днів в Маріуполі» не дуже добрий приклад в зоні передумов. Адже створити передумови для виникнення такого продукту просто неможливо. Але саме цей фільм міг би стати прекрасним прикладом прозорливої комунікаційної політики. Коли важливість та потенціал розпізнані, усвідомлені, підтримані. Ким? Яким ресурсом? В який спосіб? За для яких інтересів? Думаю, команда фільму має на це власні, справедливі та «виборені» відповіді.

Але зараз, на третьому році війни, а за рік та за два - на четвертому та на п’ятому її роках, ми не будемо мати такого розкішного «поки ще», а будемо працювати із реалістичним «як воно є». І цей реалізм потребуватиме системних, нестандартний, гострих рішень, в яких культурні стратегії мають відігравати ключову роль

Про автора: Денис Блощинський, директор Фундації соціальних інновацій "З країни в Україну", ініціатор всеукраїнського проєкту "Міста та їхні герої".

Джерело. 

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами.