У російської еміграції незавидна доля

У російської еміграції незавидна доля
Посилання скопійовано
Останні чверть століття ці люди погоджувалися на роль зручних спаринг-партнерів для диктатури, яка набирала сили. Займалися придворною благодійністю, боролися за право будувати велодоріжки і пишалися роллю буржуазного фасаду біля концтабору, що будується. Щойно табір добудували – фасад поїхав у еміграцію.
У російської еміграції незавидна доля

Багато хто з них тепер воліє вважати себе "громадянами світу" – а тому переконані, що легітимність їхніх повчань поширюється на всю земну кулю. Інфантильно та зверхньо коментують події у країнах, що дали їм притулок. Відчайдушно не розуміють, чому спроба оспівувати російський 2013-й мало чим відрізняється від спроб романтизувати німецький 1936-й.

Час від часу ці люди намагаються нагадати про себе. Сварять Євросоюз, який недостатньо чуйний до їхніх запитів. Пишуть про недалекоглядність України, яка нехтує їхніми талантами. Засмучуються з того, що їх вважають не жертвами російської реальності, а її співавторами – і тому воюють із концепцією колективної відповідальності.

У них не залишилося інструментів впливу і єдина функція для них – це бути прапором і символом. Але якщо до повномасштабної війни вони могли призначити себе на цю роль самостійно, то після 24 лютого без України їм не обійтись.

Вся російська еміграція – це лише одне з невеликих відлунь війни. Воно непорівняне з тим, що відбувається в Україні, ні за масштабом драми, ні за масштабом трагедії. Вторгнення позбавило РФ права на етику, а єдиним власником легітимності в регіоні виявилася Україна. Моральні повноваження Києва виросли – і лише він відтепер має право надавати моральну санкцію.

Тепер Україна має право вирішувати, хто є її союзником, а хто противником. Тільки вона має право визначати, хто в РФ був супротивником режиму, а хто виступав у ролі його архітектора. Тільки вона може говорити про редакцію миру та про бажану картину завтрашнього дня. Без неї будь-яка розмова про облаштування майбутнього неможлива – і тому війна позбавила російських емігрантів не лише дому, а й суб'єктності. Будь-які їхні розмови про "завтра" не мають сенсу, доки не отримали моральної санкції від Києва.

А тому Україна потрібна російським емігрантам значно більше, ніж вони самі потрібні Україні.

Головна особливість російської опозиції полягає в тому, що вона не є опозицією. Цей статус за своєю природою нерозривно пов'язаний із боротьбою за владу, але навряд чи хтось серйозно вважає тих, хто виїхав – претендентами на російське майбутнє. Поки в РФ вертикаль нагадує стовп, який дзвенить від напруги, єдине, що залишається російським незгодним – це роль дисидентів. Тих самих, що лише захищають своє право стояти осторонь, поки інші марширують на плацу.

Російські емігранти не здатні виводити людей на вулиці. Не впливають на те, що відбувається в країні. Добровільно самоусунулися від будь-яких силових акцій. До війни їхній головний порядок денний зводився до боротьби з корупцією – і вже тоді це не було головною проблемою Росії. А тепер російська корупція служить для України справжнім "другим фронтом" і боротися з нею – те саме, що закликати Москву бути ефективнішою в знищенні України.

Війна стала актом самовикриття Росії. Багаторічні розмови про інші цілі та формати її існування відтепер – білий шум. Незважаючи на це, російські незгодні вперто шукають у недавньому минулому поворот, на якому їхня країна згорнула не туди. Хтось призначає на цю роль першу Чеченську війну. Хтось – вибір Путіна на роль наступника. Хтось крах протестів на Болотній. Але сьогодні всі ці міркування нагадують дискусію про те, чи міг хижак добровільно змінити раціон та перекваліфікуватися на травоїдне.

Будь-які пошуки цього роздоріжжя – така собі форма втечі від реальності. Російські емігранти відчайдушно намагаються не помічати того, що сама архітектура їхньої країни прирікає її на імперську долю. Що "духовні скріпи" – це обов'язковий атрибут для країни, в якій ненцям та чеченцям, тувинцям та дагестанцям наказано жити під єдиним державним дахом. Вони щосили намагаються не дивитися вгору – інакше їм доведеться визнати, що проблема Росії не в прізвищі її президента. Проблема Росії в тому, що будь-хто, хто спробує її зберегти, приречений ставати драконом.

Тому російські емігранти не можуть нічого запропонувати Україні. Вони не здатні боротися за владу. Не готові ставити діагнози своїй країні. Не вміють дивитися фактам в обличчя. Інакше б їм довелося визнати, що Путін не нав'язував Росії порядок денний війни та ресентименту. Інакше б їм довелося визнати, що в цей низовий запит він лише потрапив. У низовий запит того самого суспільства, моральними та політичними авторитетами якого вони себе вважали.

Усі ці люди не потрібні Україні, але всім цим людям дуже потрібна Україна.

Наш опір дарує їм надію. На те, що режим не назавжди. На те, що вони мають завтра. На те, що існує якась редакція майбутнього, де всім їм може знайтись місце. І головне, чого їм бракує, це визнання з боку України. Того самого визнання, яке верифікує їхній етичний статус.

Тільки воно здатне примирити російських емігрантів зі своїми власними біографіями. Відокремити архітекторів режиму від його жертв. Послідовних супротивників від невдалих попутників. Дуже цінна якість у ситуації, коли в послужному списку кожного, хто виїхав, з надлишком вистачає двоякості. А тому емігранти так хочуть ділити сцену, сидіти поряд та звучати спільним голосом.

Україна – головна жертва російського режиму і тому має право визначати, хто ще може претендувати на аналогічний статус. Якщо єдина роль росіян, які поїхали – це бути прапором і символом, то саме Київ вправі вирішувати, символом чого конкретно вони будуть.

Смерть Олексія Навального закрила дискусію щодо здатності опозиції впливати на російську реальність. Будь-які розмови про "зміни зсередини" більше не мають жодної перспективи. Підтримувати внутрішньоросійські ініціативи немає сенсу. Система закапсульована, мобілізована та налаштована на війну. Єдиний спосіб проінвестувати в "прекрасну Росію майбутнього" – це пожертвувати гроші на ЗСУ.

Тому що єдина опозиція російському режиму – це Україна.

Про автора: Павло Казарін, журналіст, публіцист, оглядач.

Джерело. 

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами.