Про перші дні великої війни, поранення, полон, допити, лікування росіян та ампутації, а також про повернення додому та довгу історію реабілітації. Данило поділився досвідом протезування у США та рівнем життя американських ветеранів, до якого нам слід прагнути. А також розповів, чому не усім військовим потрібні наші співчуття та як правильно спілкуватись з ветеранами, які втратили частини тіла чи мають інші особливості. 

Це інтерв'ю — про жагу до життя і незламність молодої людини, яка полон називає «досвідом», а також прагне допомагати іншим боротись із «комплексом втрати».

Я дізналась про твою історію влітку минулого року, і я б дуже хотіла, аби ти поділився нею. Ця історія – приклад незламності й мужності, вона може надихнути багатьох людей, які втратили частини тіла чи мають інші особливості, не мовчати і не тримати все “в собі". 

Розкажи, будь ласка, про те, як 19-річний хлопець, студент Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, на початку повномасштабного вторгнення опиняється під Києвом на трасі Київ-Житомир? Як і де повномасштабне вторгнення росіян застало тебе? 

Для мене це не було чимось незвичайним і неочікуваним. Я планував бути військовим і обрав цю спеціальність одразу після школи. Повномасштабне вторгнення нас усіх дуже шокувало, всі були наляканими, тому треба було діяти розумно, різко, чітко і злагоджено. Саме тому я й опинився там, де опинився. 

Тобто це було твоїм свідомим рішенням? Ти сам заніс документи, очікував підпису і після цього тебе відправили вже саме на цей напрямок, так? 

Після випуску я планував виїзд в Донецьк, щоб отримати бойовий досвід

Так, я довго думав, куди податись після школи, і хтось зі знайомих мені порадив піти в Академію. Мені одразу сподобалась військова служба і надалі, коли вже був розподіл, я обрав саме бойову бригаду. А після випуску хотів одразу отримати бойовий досвід. Планував виїзд в Донецьк в березні 2022-го року. Але повномасштабне вторгнення змусило мене виїхати на бойове завдання трохи раніше. 

Розкажи про те, як твою бригаду відправили під Київ? Чому саме туди і чи мали ви можливість обирати куди саме вас відправлять? Що відбувалось в перші дні вже там, під Києвом? 

Мій випуск із академії був 26-го лютого 2022-го. Це був пік повного хаосу. Я одразу поїхав до себе в бригаду, це не далеко, на заході України. Я подав документи, зареєструвався і зранку я сказав, що мені першим рейсом потрібно на Київський напрямок. Це ближче додому, і я подумав, що саме там мені було б найкраще працювати. Одразу й поїхав туди. Спочатку ми перевозили бойові машини, дуже багато волонтерської зброї, тому вже на початку березня я був під Києвом. 

Коли і де відбулося поранення?

Наш підрозділ був у складі роти, працював цілий батальйон, але три роти працювали по різних напрямках. Спершу ми тримали Малин, будували там позиції, щоб була можливість ротації і щоб зустрічати там ворожі колони. І коли вже настав час ротуватися і формувати батальйон, ми вирушили в складі колони на Київщину.

В Бучанському районі, в містечку Дмитрівка вночі ми потрапляємо в засідку. Тоді була обмежена видимість, досить темно і була повна дезорієнтація, ми навіть не знали, що це за місто і в яку сторону нам рухатись. Зупиняємося вже в самому селищі, на блокпості перед колоною ми “впираємось” у ворожий танк. Я був у третій машині, оглядав з бронетехніки місцевість, аби зрозуміти, що взагалі відбувається і чому ми зупинилися. Одразу помітив в дворі ще один ворожий російський танк, а також досить багато ворожого особового складу. Вдалось вибратись, на жаль, лише декільком нашим машинам, після чого нас взяли в кругове оточення. Тому ми вже відбивалися до останнього. 

Я попросив російських військових, як імене знайшли, щоб вони мене застрелили

Я, отримавши поранення, почав самоевакуйовуватися, поки ще мав адреналін і силу. Перші поранення, які я отримав, це були осколкові поранення в ноги, одразу контузія, тому що я був біля бойової машини, в яку влучив російський "танчик". Вони активно знищували усю нашу техніку. А наступне поранення мене вразило в руки, воно також було осколковим. Мені довелося віддати свої боєприпаси побратиму і я почав вибиратися. Мені вдалося пройти буквально декілька дворів, і я почав втрачати свідомість. А далі, як на мене, почалось найцікавіше. Я так кажу, тому що вважаю це власним досвідом, про який маю розповідати і яким маю ділитися, аби люди, які потрапили у таку ж ситуацію, знали, як діяти і що там, у полоні, відбувається. Я втратив багато крові. Дуже важко було, бо сил не було взагалі. Я навіть не міг зняти з себе бронежилет. Я, пам’ятаю, абияк переджгутував ліву руку і просто почав чекати евакуації, бо більше мені не залишилось що робити. Я навіть сам не зміг попити води. І десь орієнтовно через дві доби росіяни, що часто буває, шукали щось у наших дворах, і знайшли мене. Я одразу попросив, щоб вони мене застрелили, бо я вже був в такому стані, що мені було все одно, що зі мною буде. Я бачив багато галюцинацій. Вони мене не застрелили, вони були молодими і сказали, що вбивати мене не будуть. Я попередив, що говорити з ними не буду, на що вони сказали, що за співпрацю дадуть мені попити води. Після цього я відключився. 

Взагалі перша зустріч з росіянами була наповнена різними фразами, які мене шокували і які я добре запам'ятав. Перше, що мене здивувало, вони запитали де "америкоси". Пояснили це тим, що у мене "американська форма". Запитали, де тут НАТО, сказали, що ми працюємо з НАТО і вони про це знають. А я реально був в шоці, бо, типу, де ми, а де НАТО. 

Тобто російська пропаганда справді там дуже діяла? 

Вона реально працює. Коли мене з того місця, де я був, перетягнули у двір, де базувалося їхнє командування, почали говорити мені ті речі, які мене просто шокували. Вони сказали, що я – 19-річний "пацан", який згвалтував свою "мамку" і сестру, а потім їх вбив. У їхньому розумінні, кожен українець так робить. Перші години мене "пресувало" російське командування, всі ці "великі воєначальники" проводили допити. Майже одразу я зрозумів, як потрібно їм відповідати. Це досить крутий лайфхак, який, сподіваюсь, нікому не пригодиться. Вони називали місто і питали чи там хтось базується. Казали: "Ти точно маєш знати скільки їх там". Вони будуть старатись вибити з тебе якусь інформацію, тому що вони досить впевнені, що ти це знаєш. Я вирішив казати їм "шопопало". Вони питають скільки там людей – я відповідаю, що 500. Вони питають про техніку, я відповідаю, що там її багато. І вони почали думати, що робити і "кіпішувати". "Все, туди 100% не їдемо", – і це класно, бо своїми вигадками я деморалізував росіян. Це допомогло мені, тому що вони перестали мене чіплятись і вибивати якусь "правду".

І, що мене вразило, що зберегло в мені багато крутих людських якостей, це російські солдати, яким було так само, як мені, 19-20 років. Вже після того, як оці всі допити минули, порозходились воєначальники, вони розповіли мені свою ситуацію. "Ми були на навчаннях, на кордоні, служили. І нас виганяють сюди, нас змушують робити злочини, і в нас реально немає вибору. Нас або посадять, або розправляться з нами на місці. Комбат нас злякав", – це російські військові, молоді хлопці мені розказали. І вони реально розуміли, що вони дуже сильно “попали”. Вони надали мені досить багато допомоги, відгодували мене, аби якось, мабуть, спокутувати вину. Тому так, є навіть такі випадки. Деякі з них були просто на навчаннях. 

Потім я поїхав в сторону Білорусі. Ще декілька разів ночував в якихось містечках. Були дні, коли декілька днів і ночей нічого не їв, бо їм усім було на мене все одно. Добре, що я взагалі доїхав. Декілька тижнів я пробув у Білорусі в якомусь підвалі. Майже кожен день мені казали, що "завтра" мене відправлять на госпіталь і мені нададуть медичну допомогу. Проте все, що було, це через день або раз в три дні мені робили укол антибіотика і легеньку перев'язку. Внаслідок цього перебування в підвалі я отримав відмороження всіх кінцівок і стан усіх моїх поранень значно погіршився. Вони назбирали певну кількість людей у цих підвалах, це 65 людей. З них було 15 військових і 50 цивільних. Це як колись вивозили українське населення, історія циклічна, тому й повторюється. 

Нас вивезли в СІЗО, де зустріли, м'яко кажучи, "непривітно". Там ніхто не питав, цивільний чи не цивільний, поранений чи важко йти. Після кожного, хто заходив, зачиняли ворота і завдавали побої, аби "вибити" від людини усе, що хотіли знати. Їм здавалось, що кожна людина володіє якоюсь “військовою таємницею”, проте це було не так. Так вийшло, що мене і ще декількох поранених хлопців не взяли в це СІЗО, ми через складні поранення потрапили у якусь лікарню. Взагалі, це якась закрита лікарня, мабуть, була якась закинута школа, де й зробили такий собі “госпіталь”. Все як завжди, аби цивільні люди, які живуть у цих містах, не бачили і не знали, що є у них поранені. Ця територія була реально досить конфіденційною. Ми там переночували, лікарі нас також трохи полякали. На бойових медиків, я зрозумів, також поширилась ця пропаганда. 

Російські медсестри називали нас “стрілками” і “вбивцями”

І після цього я потрапив в цивільну лікарню в Рильську. Нас там також зустріли "цікаво". Медсестра називала нас "стрілками" й "вбивцями". "Ми вас тут лікуємо, а ви там вбиваєте наших", – я добре запам’ятав її слова. Я кажу: "Пані, а що я тут роблю? По якій причині я сюди потрапив, як ви думаєте?". В цю лікарню ми потрапили десь під вечір. Хлопців, які були зі мною, кудись забрали. Я поговорив з лікарем і сказав, що моїм пораненням вже "дуже погано", і скоро у мене буде зараження крові. Мені потрібно було щось робити. Він залишив мене у цій лікарні, там я пробув декілька днів. Саме там мені ампутували ліву кисть і пальці, тому що вони були відморожені. Там мене вже в теплі трохи "підлатали", годували три рази на день, тому що в підвалі я про таке навіть не мріяв. 

Потім мене перевели у військовий госпіталь. Говорили багато про операції і ампутації, але так їх і не провели. Хочу розповісти, чому мене так швидко обміняли. Разом зі мною в палаті лежав цивільний, яким займався "Червоний Хрест". Будь ласка, не робіть так ніколи. Цей хлопець, який зі мною лежав, в березні 2022-го знехтував власною безпекою, вийшов з дівчатами і другом на шашлики. Насправді, це дуже сумно, мені прикро, що люди інколи не думають про наслідки своїх дій. У нього полетіли осколки, він отримав поранення, через яке у нього відмовила половина тіла. І виходить, що моск*лі "сплавили" усіх поранених разом з ним. 

Тобто "Червоний хрест" займався лише цивільними? 

Ні, хоча, чесно кажучи, я навіть не знаю, як працює вся ця схема. Але, мабуть, родичі цього хлопця були за кордоном і звідти займались його поверненням з полону. 

Хто перший дізнався про те, що ти перебуваєш у полоні по ту сторону ворожого кордону? 

Взагалі ніхто нічого не знав. Мене вважали безвісти зниклим. Я постійно погоджувався на те, аби зняти відео з полону. Моск*лі на цьому дуже наполягали, бо їм потрібно було зробити картинку того, що в полоні вони нормально ставляться до українських військових. Я погоджувався завжди на це, бо хотів, аби хтось побачив, що я у полоні. На жаль, ніхто не виклав мої відео, на яких я говорив, що командування нас кинуло. Якщо ви бачите на відео своїх рідних і вони кажуть, що у них все нормально, не вірте. Відео, на яких вони розповідають реальну історію, ніхто не опублікує. 

Першою про моє повернення з полону дізналась мама

Хочу також розповісти про те, як відбувався обмін. З військового госпіталю в Росії літаком нас відправили в Крим. Нас поклали у палату, де було досить багато наших хлопців, десь 15 в одній палаті. І в Криму відчувається, що це Крим. В нашій палаті і чай, і кава, і цигарки. Ти відразу відчуваєш, що ти не в Росії, ти – в Україні. Наша автівка приїхала до зруйнованого мосту, де відбувався обмін. Там були карети швидкої допомоги і автобуси. Я очікую своєї черги і чую, що в швидких закінчились місця. Я пішов, сів в автобус. Мене привезли в санаторій, дивляться на мене і кажуть: "Як ти взагалі попав в автобус, а не в швидку? Ти себе бачив?". Я в досить складному стані був. Мабуть добре, що я не сів у швидку, тому що зупинився б у якійсь лікарні, і не потрапив до Києва. Першою дізналася мама. Нам одразу видали усім телефони, і я подзвонив їй. Вона впала в шок. Я розповів, що живий і все добре. Декілька разів з нею поговорив, аби вона справді повірила, що я живий. А вже потім поступово розповідав їй правду. 

Розкажи, будь ласка, про повернення додому і про те, як почалась реабілітація? Яку допомогу тобі надали вже українські медики? 

Мене привезли в санаторій, а вже на наступний день я вже потрапив до Києва. До мене приїхали мої друзі, моя сім'я, з якою ми багато спілкувалися. В мене одразу з'явився хороший настрій, тому на цей позитив я старався налаштувати своїх рідних і батьків, щоб вони мене менше тригерили і не нагадувати негативні моменти. 

На наступний день мені зробили ампутацію. Реабілітація пройшла швидко, бо я зробив для себе правильний, на мою думку, вибір. Я буквально через тиждень відмовився від знеболювальних. В перші дні було дуже важко, я не міг нормально спати. Все "стріляло" і боліло. Але саме завдяки тому, що я відмовився від ліків, мій організм самостійно почав давати раду з цими болями. Надалі не було взагалі ніякого дискомфорту. Тиждень я пролежав в хірургії, потім мене перевели в відділення підготовки, я готувався до реабілітації. Там я також пробув десь тиждень, а потім потрапив в реабілітаційний центр у Великому Любіні. Там вже й почав займатися спортом і поступово повертатися в форму. 

Якими були перші відчуття, коли ти одягнув свій перший протез? 

Перші протези я отримав в Києві. Тоді я був разом із сестрою і протезологом. Під його наглядом я спробував пройтись, проте це були такі досить незвичні відчуття. Я дуже люблю сам все перевірити, помацати і самостійно пробувати, коли мені щось не виходить. Я трохи походив, протезолог мені його трохи підналаштував. Ввечері, коли всі розійшлись, я почав пробувати знову. В мене в “Тік Тоці” навіть є відео, де я пробував ходити самостійно, без допомоги. Спочатку було страшно, але в голові реально все перевертається. 

У 20 років я заново вчився ходити

Взагалі це як відбувалось? Я про протези, про щось таке раніше взагалі не чув, не знав і не бачив. Я лежав у госпіталі, ось мені зробили ампутації, привезли рідні телефон і я глянув відео, де хлопці на протезах живуть повноцінне життя, бігають, плавають. Думаю, все буде круто. І з таким настроєм все й відбувалось далі. Навчальні протези, скажу чесно, були не зручними, але вони дали мені класний старт. Я займався в залі, виконував вправи на ноги, робив по 300-500 присідань, ставив свої рекорди, і змушував себе ходити сходами. Я дивився на це з такою логікою, що я, наприклад, коли народився, не міг одразу піти. Ми ж усі вчились ходити, просто мені доводиться робити це знову. Я дивився на все це з позитивом, і саме завдяки цьому воно все так легко йшло. 

Хто займався твоїм протезуванням? Наскільки я зрозуміла із твоїх слів, весь процес реабілітації і самі протези не були за державний кошт, так? 

Першими протезами займався український благодійний фонд. Я не хочу їх піарити і називати назву, бо вони виявились не чесними. Саме це і було причиною моєї відмови щодо співпраці. Вони надали мені протези, які не хотіли обслуговувати, і які насправді були дуже незручними. Я відчував постійний дискомфорт. 

Свої перші хороші протези я отримав в Америці від Protez Foundation. Я поїхав в Америку на тиждень, аби відвідати зустрічі з різними людьми, розповідати про проблеми України, про те, чим і як вони, американці, можуть нам допомогти. Там мене помітили і запропонували співпрацю з благодійним фондом Protez Foundation. Я приїхав у цей центр ввечері, а вже на наступний день отримав протези. Для мене це було великим шоком, тому що в Україні на них я б чекав місяцями. А, так, уточнення, в перший день я їх поламав, бо одразу почав бігати і грати в м'яча з одним хлопцем. 

Він також був українцем? 

Українець, цивільний. Він ще в дитинстві втратив ліву руку. Трохи менше, ніж у мене, у нього залишилось руки. Загалом це був дуже класний і позитивний хлопець. 

Ти залишився в Америці на пів року. Як так відбулося, що ти приїхав в Америку на тиждень, але залишився там на такий тривалий термін? 

В Америку я не їхав протезуватися, але так, за збігом обставин, вийшло. Взагалі планував залишитись там на два-три місяці, але виготовлення протезів трохи затрималось, бо мені потрібен був не один протез, тому я залишився на пів року. Цей фонд справді дуже круто забезпечив мене протезами. У мене є два протези для ніг, є напів спортивні протези, є механічний і біонічний протези на руку. Проте механічний треба трохи переробити, бо я хочу встановити іншу кисть. І для правої руки зробили мені косметичний протез, який практично повністю відтворює руку. 

Розкажи про повернення додому з Америки. Як ти пристосувався до повноцінного життя? Ти навів дуже хороший приклад про те, що ми всі в дитинстві вчилися ходити. Як це в зрілому віці — вчитись робити це заново? Ти неодноразово говорив, що часто злився на маму через її бажання допомогти і гіперопіку. Як діяти рідним і як правильно пропонувати свою допомогу? 

Після травматично події, не важливо цивільний чи військовий, не варто ставити людині будь-які запитання як мінімум місяців чотири-п'ять, якщо вона вам про все це не розповідає. Людина самостійно має "переварити" все те, що відбулося. Мені було досить важко, тому що я одразу собі сказав про те, що я буду жити сам і мені потрібно самостійно навчитись робити все необхідне. І коли тобі приділяють багато надмірної уваги, про яку ти не просиш і якої ти не потребуєш, це дуже "вибиває з колії". Але ми навчилися, ми пристосувалися і це все перебороли. Я витерпів, навчив, як потрібно, і тепер моя мама вміє спілкуватися з усіма військовими, зокрема ветеранами. Я чудово розумію, що вона також не була до цього готовою, як і я. 

Я з самого початку налаштував себе на те, що все буде добре. Коли повернувся з Америки взагалі все змінилось. Я побачив дуже багато хороших прикладів, спілкувався з класними, хорошими і добрими людьми. Саме тому я зараз максимально стараюсь поширювати тему протезування, розповідаю про ветеранів, про військових і про те, як з ними комунікувати. Стараюсь на своєму прикладі показати, аби люди бачили нас і звикали до цього. Я дуже хочу, аби люди дивились на світ через призму позитиву, як роблю це я. Я зараз вже не звертаю увагу на такі "сірі теми", проте є люди, які ще не пропрацювали свою травму і вона їх болить. Дуже хочу мінімізувати всі ці негативні чинники зі сторони суспільства, аби захистити ветеранів від тригерних тем хоча б на цей “період прийняття”. 

Як відрізняється ставлення до ветеранів в Америці і в Україні? 

Ми, українці, звикли, аби нас жаліли. Тому "своєрідному українцю" в Америці було б навіть трохи прикро, що його там ніхто не жаліє. Там ветерани живуть як прості люди без різних особливостей. І цивільна людина ніколи не подивиться на тебе "косо", це досить круто. Там постійно наголошують на військових, там суспільство все це розуміє. Я нікого ніколи не засуджую, але вважаю, що потрібно мати повагу один до одного. Там хлопці розуміють, що якщо вони не такі сміливі, аби бути військовими, то вони, як мінімум, завдячують тим, хто готовий відстоювати свободу своєї країни. І за весь час мого перебування в Америці, я жодного разу не бачив суперечок між цивільними і військовими. Це реально мене вразило. І це дуже круто, тому що люди там вміють цінувати і поважати. 

В Америці патріотичне виховання проявляється навіть у написах на памятниках – “Freedom is not free”

В Америці є досить багато пам'ятників для військових. На одному з памятників був надпис "Freedom is not free", тобто свобода не є безкоштовною і за неї потрібно боротись. Там патріотичне виховання навіть у написах на пам’ятниках. Люди дуже освічені. Я заходив в один з торгових центрів, і у відділі з одягом був банер, де хлопець з протезом. Для них це щось звичне, але, на жаль, поки не для нас. І реально в цьому суспільстві ти почуваєшся комфортно, там немає ніяких негативних чинників.

Я, з дозволу Дані, розповім історію, яка відбулась цього літа. Ми відпочивали на озері і зайшли в продуктовий магазин. На касі сиділа продавчиня, яка в грубій формі запитала Даню де він "загубив" руку. Так, Даня перевів це все в жарт, але мені страшно уявити, що б було з ветераном, який ще не пропрацював свою травму і якого такі запитання тригерять і болять. Як відповідати таким людям і як навчити наше суспільство зберігати субординацію? 

Хочу поспілкуватися про те, що можна казати, і що не можна. Саме та ситуація мене не "вибила з колії", ми відпочивали і в мене був дуже хороший настрій. Так, я віджартувався, бо я людина, яка любить жартувати. Тому такі зовнішні фактори і подразники мене не тригерять. Я відповів їй, що "загубив" в Бучі. Є люди, яким дуже цікаво “все і про всіх”. Я для себе зробив вибір не ігнорувати такі слова і запитання. Але такі ситуації мене вчать і демонструють те, що про це варто не просто говорити і розповідати людям, а кричати, що так казати не можна. 

Суперечок між цивільними і військовими варто уникати. Військовим треба вчитись комунікувати з цивільними, а цивільним необхідно вчитись комунікувати з військовими. У мене в голові лише позитив і такі ж думки, тому я не дуже люблю, коли до мене підходять люди і починають плакати і жаліти мене. У мене все добре, я цього не потребую. В таких ситуаціях ти стоїш і просто заспокоюєш людину, яка плаче і питає "як ти будеш жити далі". Так казати не варто. Я максимально не комфортно себе почуваю, коли біля мене хтось плаче і жаліє мене. Я стараюсь не збиватись зі свого ритму через такі випадки, але не правильно робити таке. Я не хочу чужій людині розповідати про щось особисте. Ви ніколи не знаєте, чи пережила вже це все людина всередині. Не тригеріть її своїми запитаннями, переборіть свою цікавість. Це взагалі не круто.

Якщо людина дійсно щиро хоче допомогти, як вона має це зробити? Як коректно запитати чи потрібна ветерану допомога? 

Якщо ти, наприклад, хочеш якось показати, що тобі не все одно, просто вислови слова подяки без жалю і сліз. Я з 2019-го року в армії і завжди ставився до цього досить серйозно. В армії не всі "красавчики" і не всі хороші, хоча колись я так думав і щиро в це вірив. В армії все коротко і ясно. Ніхто не любить довгих балачок. 

Якщо ви розумієте, що не зможете стримати свої емоції при розмові з ветеранами – не починайте розмову

Взагалі, найуніверсальніший спосіб, який не буде ставити когось у незручне становище, це не опускати очі, якщо ви пересіклись поглядами. Не робіть вигляд, що ви не помічаєте відсутності кінцівки, ми ж знаємо, що це не так. Пересіклись поглядами – приклади руку до серця і кивни головою. Цього цілком достатньо. Я, наприклад, не завжди хочу стояти з кимось дві години і спілкуватись. Якщо справді дуже хочеться щось сказати, то, будь ласка, стримуйте свої емоції. Не може стримати – не говоріть. Подякуйте за службу і йдіть далі. Але точно не плачте і не розпитуйте коли і як це відбулось. Військові — це також люди. Просто військові мають трохи інший світогляд. З цими людьми здебільшого треба зберігати субординацію. Я не засуджую мужиків, які стараються допомагати, роблять донати, але не воюють. Так, не всі можуть воювати. Краще в війську мати двох людей, які йдуть до останнього, а не 50, які при першій нагоді втечуть, бо їм страшно. Тому потрібно мати один до одного повагу, аби не виникали суперечки. 

Ти також неодноразово говорив про те, що військові — не ідоли, і не всі з них заслуговують на повагу. Що саме ти має на увазі? 

Військовими не народжуються, ними стають. І як мінімум до 18-ти років, дострокової служби, вони всі жили своє життя, і невідомо нікому, чим займались. Російські серіали сформували нам неправильні культи, які дуже негативно вплинули на наше суспільство. Вони демонструють культ "бидла", які мають красти, вбивати, бити і так далі. Російський кінематограф не навчає бути толерантним, він формує і формував зовсім інші "ідеали".  

Сподіваюсь, що наше суспільство створить для себе нові "ідеали", а ветерани будуть новими героями. Сподіваємось, що українці навчаться толерантного спілкування з тими людьми, які втратили частини тіла або мають якісь інші особливості. 

Аналогічно з ЛГБТ спільнотою, іншими расами і світоглядом. Це – про толерантність, і ми маємо цього прагнути. 

Емма Стадник для “FM Галичина”

Читайте також: Міжнародні договори типу Будапештського меморандуму мають визнати свою імпотентність