Попри російський терор, очищення від радянського минулого просувається повільними темпами. Нещодавно на Львівщині місцеві виступили проти перейменування міста Червоноград на історичну назву Кристинопіль. А в Одесі на критику нарвались через перейменування вулиць з радянськими назвами.

Про процес декомунізації та прощання з радянськими символами й постатями в ексклюзивному інтерв'ю для “FM Галичина” розповів історик та офіцер ЗСУ Олександр Алфьоров. 

На скільки відсотків Україна декомунізована? 

Це цікаве питання, тому що закон про декомунізацію вступив в дію в 2016-му році. До кінця 2016-го року ми мали позбутися всіх комуністичних маркерів, які існували в Україні, які було зафіксовано у визначені законодавства. Слід відзначити потужну діяльність Українського інституту національної пам'яті з 2014-го року. Але закон насправді дуже довгий час огортав всі події, але не повністю їх виконував. І я хотів би зауважити, що станом на зиму 2021-го року, наприклад, на Одещині, зняли останні пам'ятники Леніна. Тобто, зверніть увагу на проміжок часу, наскільки владні структури їх охороняли. 

Декомунізація в Україні до сьогодні не відбулася остаточно

А якщо в цілому говорити про декомунізацію, то вона в Україні до сьогодні не відбулася остаточно, тому що ми бачимо в тимчасово окупованих Криму, Мелітополі, Брянську встановлюють пам'ятники Леніну, що додасть роботу по декомунізації після перемоги. І одночасно із тим декомунізація створила дуже агресивне й “кислотне” середовище. Під декомунізацію також потрапив один з найхарактерніших прикладів – зірка, яка не визначається законом як символ комунізму, тому що Європейський Союз має зірки на прапорі чи Сполучені Штати Америки. Але як архітектурну оздобу зірки використовували з давнього часу. Тобто є різні підходи декомунізації. 

Станом на початок 2022-го року приблизно три з половиною сотні київських вулиць декомунізували, але й серед них були декілька десятків вулиць, які ще недокомунізували. І це ми говоримо про столицю, яка б мала подавати приклад. Але тут ми знову наштовхуємось на проблему електорального поля, тому що дуже багато депутатів від тієї ж міськради Києва і багатьох інших міст намагалися не дратувати свого виборця і тому всіляко перешкоджали і декомунізації, і дерусифікації. 

В яких містах країни найбільша проблема з декомунізацією? 

Слід визнати, що найскладніша ситуація на південних теренах України. І особливо ми говоримо про, наприклад, ту саму Донеччину. Нещодавно в Краматорську змінили три сотні вуличних найменувань. Але ці вивіски часто вражають. Я десь пів року тому приїздив до одного з воїнів нашої бригади, читав лекцію на вулиці Будьонного. Ця декомунізація просто зривалися на територіях Донеччини, так само як і на територіях південних міст. Тому треба визнати, що справді досі є певна практика затяжки декомунізації. І тут ми також говоримо про владу, яка не вважає, що все це треба робити швидко. Але, все ж таки, цей процес мав розпочатися вже давно і бути еволюційним. А зараз ця еволюційність переривається цілими пакетами рішень. 

Нещодавно я був в Одесі. Дуже здивувався – там горить вічний вогонь в парку Шевченка. А практично в центрі біля Оперного театру висіла вивіска "героя Радянського Союзу Одещини". Як на таке реагувати і чому такі монументи не декомунізовані? Це залежить від міської влади чи керівництво країни має мати на це вплив? 

Незалежно від того, яке керівництво в державі, є закон про декомунізацію. До 2016-го року ми мали декомунізувати всю Україну. Тобто була можливість створити комісії, певні дорадчі органи. Але цього не відбулось. І, очевидно, це проблема не у самій владі, а в архітектурі процесу, який можна назвати антиукраїнським. В липні цього року прийняли закон про деколонізацію. І його виконання зараз достатньо жваве, тому що у нас повномасштабна велика війна і, безперечно, з певними відтяжками, але багато місцевих рад починають ухвалювати достатньо потужні в політичній площині рішення. Але скільки ще є таких "ждунів", які думають, що може щось зміниться? І ці "ждуни" – це найгірший варіант, якщо говорити про декомунізацію. 

Коли окупант крокує вулицями і бачить назви російських діячів, він розуміє, що він вдома

Закон передбачав ліквідацію пам'ятників Лєніна, зокрема демонтаж. Демонтували в Мелітополі й в Бердянську, але прийшли окупанти і поставили їх на місця. Демонтаж передбачає те, що ця пам'ятка, або буде записана десь музейний фонд, або не буде лежати у дворі міськради і чекати, коли її знову поставлять на місце. ЇЇ потрібно утилізувати, тут все просто. І говорячи про предметність, про ці всі процеси, слід наголосити, що тут, в першу чергу багато залежить від політичної волі тих, хто дотримується закону або не дотримується. У нас так склалося, що чомусь законів не дотримуються. І зараз російськими ракетами почали якось стимулювати багатьох партійних функціонерів до того, щоб виконувати закони. Але ці ракети прилітають не просто так. Я хочу наголосити, що я зараз на Донеччині. А коли окупант крокує донецькими вулицями, він бачить назви тих самих російських діячів. І для окупанта зрозуміло, що він вдома. Бо що у його в Росії, що тут в Україні, все те саме.  

У ніч на 6 лютого Одеса була під шаленими обстрілами ворога, але до людей ніяк не доходить, що ці вивіски і є причиною цього. Найсумніше, що люди самі вішають вивіски подяки радянським солдатам. Ми пам'ятаємо і про Кіровоградську, і про Дніпропетровську області. Чому за перейменування цих областей й міст ніхто не береться? Я думаю, багатьом неприємно чути про Кірова чи Петра I в назвах українських областей. 

Сьогодні треба змінити бланки і назви, щоб завтра не ховати тисячі українських вояків, цивільних людей і дітей

Подивіться на нашого окупанта – Санкт Петербург Ленінградської області. У них це нормально сходиться. І очевидно, що ця "матриця нормальності" сюди теж наклалася. Перейменування областей – це справді ситуація, якою повинні займатися вищі законодавчі органи нашої влади. Все це теж необхідно робити зараз, тому що це не може чекати. Сьогодні треба змінити бланки і назви, щоб завтра не ховати тисячі українських вояків, цивільних людей і дітей, які гинуть. То де на шальках цих терезів ми покладемо бланки й вивіски і людське життя? Ну а ситуація з цим от епітетом до героїв “совєцького союзу”, до цих матеріалів. Треба навчитися згадувати полеглих бійців незалежно від того, це німецькі кладовища Другої світової війни, польські чи радянські. Завжди потрібно згадувати їх як людей, що загинули, виконуючи функції й вказівки вищого керівництва. А вже вище керівництво підходить під дерусифікацію й декомунізацію. 

Ми часто чуємо, що це не на часі чи фінансово не вигідно для держави. По містах вже більш-менш все вирішили, але з областями ще існує проблема. Але все ж таки, якщо відходити від цих стереотипів, які вам відомі найбільш такі "дикі" назви, які залишаються на вулицях України?

Є небезпека у тому, що дуже багато вулиць названі на честь міфічних героїчних людей, яким приписали подвиги. А люди вже звикло до цих імен і звикли до “міфолегенд”. Нам нарешті треба розібратися з назвами наших міст, перейменовувати і давати їм назви справжніх героїв, а не радянських вигадок. Володимир-Волинському повернули назву Володимир, тому що в нас немає інших Володимирів. Але, наприклад, ще залишаються таке місто, як Білгород-Дністровський. Коли наступала Червона Армія, німецькі війська перейменували в місто Білгород-Дністровський, щоб не заблукав Сталін, бо є Бєлгород в Росії. І таких речей насправді дуже багато. 

Головне не потрапити під "хайпову лавину", а дати справжні історичні назви. В нас досі є Корсунь-Шевченківський. Місто Корсунь відоме з 10-го століття. Наші предки Херсонес називали Корсунем. Але коли була наступальна операція совєтської армії, то місто отримало назву Корсунь-Шевченківський. І як би нам не хотілося зберегти честь Шевченка, але цю назву сепарували, і цього треба позбавлятися. Все ж таки, ми маємо очищувати топоніміку від гібридних і прихованих комуністичних маркерів. 

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені спікерами.

Читайте також: Через війну люди не сприймають корупцію, – Пекар