Слава Ісу! Це програма "Наскоком". І наскоком до мене заскочив львівсько-київський ньюйорківець. Ну, принаймні, так на футболці написано. Репер в гостях у рокера. Хас, привіт.
Дай Боже здоров'ячка.
Та я віддав своє життя містам. Там любов продав чужим устам. Мій бог покинув храм, все зробив я сам. Хто бачив зливу...
Ага, гарно! А як ти любиш, коли до тебе говорять, як не любиш? Любиш, щоб тобі казали "Назарко"? Чи любиш, щоб "Хассан"?
Ой ні-ні. Боже збав. Ні, Хас - Хас... Я ж всім упростив, тому що там насправді Хассан Назар-Хайдар Алієвич. Я всім вам упростив, зробив Хас, а ви щось думаєте, навколо все ходите-гадаєте, як кликати.
Ну бо правильно. Бо кажуть, як там... І по батькові, і прошу пана.
А, та я ще наразі... Я ще молоджуся трохи, я так не хочу, щоби вже... Ну бо я так розумію, що ось дуже вже скоро, буквально років через п'ять, я буду говорити, що мене, будь ласка, Алієвич кличте.
От зараз я так зрозумів, що ти такий блукаючий киянин, а родина повернулася до львівського коріння.
Ну як, я не блукаючий киянин, я просто по житті блукаючий. В мене, знаєш, кожного разу, коли мене питалися: "Де твоя домівка?", я завжди казав: "В мене в рюкзаку". Знаєш, всі кажуть: "Там, де лежать твої речі, там і є твій дім". Ну тоді в рюкзаку. Я тоді... Я вічно мандруючий.
На вокзалі в камері схову, так?
Так, могло бути й так. Дуже довго.
Ні, я чому це запитую? Тому що ну, люди дуже цим дивуються, коли читають там на Вікіпедії, кажуть: "А, є українсько-сирійське коріння". І от у цьому випадку мене більше інше цікавить: от наскільки і як ти себе відчуваєш сирійцем? Оце цікаво.
Дуже дивна ситуація, тому що насправді... Знаєш, це той випадок, коли я дуже багато про це знаю і я пишаюся цим. Я розумію, яка цінність для мене моєї генетики. Але, як би там не було, кількість прожитих років грають більш визначну роль в моєму житті. Тобто я прожив більшу частину життя в Україні і, як то кажуть, може, то в Сирії все рахується по татові, але у нас все рахується по мамі.
Ні, але який прояв є? Знаєш, чому я запитую? От ну, це ж не секрет, що давно вже Голівуд здох, і тому люди засіли на якийсь Амазон, але більшість на Нетфліксі. А на Нетфліксі, якщо дивишся, там фактично будь-які серіали шпигунські чи інші... Там завжди виникає, в тому числі і сирієць. Це або жертва Асада, якому всі помагають, або, навпаки, терористи, проти яких спецслужби. І в цьому випадку оцей от... Коли ти на таке от натрапляєш очима, які в тебе відчуття? Бо ну я ж глядач, а в тебе трошки інше.
В мене відчуття, в мене відчуття таке, що якщо мало що знаєте, то не пхайтеся для того, щоб коментувати. І, насправді, я вважаю так. Може, це комусь не сподобається те, що я скажу, але я вважаю, що в нашій війні в Україні українцям пощастило. Тому що на нас звернув увагу весь світ, нам він допоміг, нас він підтримав. А Сирія - це країна закритого типу. І коли я спілкуюся зараз, наприклад, зі своїм татом, я зараз вперше це говорю, відверто тобі кажу, я питаю: "Тату, як в вас там після землетрусу?". Той, який був там, тому що зачепило північ Сирії. "Як, - кажу, - у вас після землетрусу?". Він сказав: "Слава Богу, що був цей землетрус, тому що світ хоча б звернув трошки на нас увагу і хоча би якесь продовольство ввійшло в Сирію. Розумієш, коли ти країна закритого типу і в тебе тільки сусідня держава Ліван, яка тебе пускає на закупки... Ми собі то тяжко можем уявити. Я погоджуюсь зараз з тим, хто напише коментар або скаже про те, що "ви самі собі винні, бо ви самі собі обрали такого президента, бо там, наприклад, Башар, бо він творить чудеса, і там він сам до цього довів, і не з тими ви дружите". Можливо. Але кожен з нас завжди думає про себе, як про простий народ. І кожен з нас думає, з якого ключа: а ми в чому винні? Розумієш. Наприклад, коли, наприклад, в нас був Яник президентом, ми шо думали про то, що ми його самі вибрали? Ні, ми думали про те, як нам з ним.
Ні, ми думали про те, як ті більшість його вибрали, що з ними робити далі, коли Яника не стане. І так ми до цього дійшли. Але я в цьому випадку... Розумієш, для мене це дуже цікавий регіон. Абсолютно несподівано я як журналіст потрапив на війну, коли Хусейна скидали в Іраку, заходили з кувейтської сторони і так далі. І коли я довідувався різні цікаві деталі, бо ти ж пам'ятаєш, там шукали зброю масового знищення.
Та-та-та.
І найцікавішим було, що рулить Іраком партія Баас, а цк (ред.- центральний комітет) партії воно в Сирії. То так як було, як в Україні, знаєш, є Комуністична партія, але цк в Москві. І от такі різні речі для мене були цікаві, бо туди їхала ціла колона, везла якісь секретні речі, подібні на хімічну зброю. Прикривали її саме дипломатичні машини Сирії, над ними летіли Апачі американські з Вашингтону. Сказали не стріляти, щоб не було ще й цього конфлікту. І це перший раз, коли в моє життя Сирія ввійшла зовсім інакше, чим оцим чином диктатури отої партії Баас, бо це, в принципі, фактично ті самі комуністи.
Ну дивись, ми мусимо розуміти і розділяти, що син — це не завжди тато. І ми повинні розуміти, що Хафез Асад, батько Башара, він підняв цю країну і зробив її цивілізованою. І після великого реально диктаторського режиму він зробив її більш відкритою для світу. Знаєш, тобто, якщо ми зараз говоримо, я думаю, основним індикатором буде те, що в Дамаску був єврейський квартал. Ну тобто ми говоримо зараз про рівень цивілізації арабського світу.
І толеранції навіть на той час.
Так, і ми повинні розуміти, що керуючою партією Хафез Асад він був алавітом, а алавіти - це найбільш цивілізовані і найбільш... Ну тобто це... Так от, для простого народу: шиїти і суніти вірять в то, що має бути чотири дружини, алавіти — одна. То так, щоби просто... Щоб не заходити десь глибше.
А там страшно, так. Якщо хочете глибше зайти і зрозуміти, що треба випити і закусити, це от попробуйте розібратись в шиїтсько-сунітському протистоянні, якому вже сотні років. І зрозумієте, що ви нічого не розумієте. Це, до речі, підводить мене до того, що величезну кількість інтерв'ю, які з тобою роблять... Я бачу, що в тебе є сильна сила волі і витримка.
Дякую.
Тому що в тих банальних запитаннях, які тобі задають, завжди є той підтекст: "ніфіга собі, а ти розумний! А ось освіту маєш, ніфіга собі. Ти і історію знаєш".
Є такий грішок.
Скажи мені, от чого "колеги по цеху"... Ну так, в лапках скажу. Настільки дивуються, що музикант може бути Homo sapiens.
Ой, ну це, мені здається, проблема завжди з двох сторін. По-перше, бо таке враження склали про себе артисти. По-друге, в нас не всі суперкласні журналісти. Тобто вчитися на журфаці — це не означає, що ти журналіст. Деколи можна не вчитися там, але бути крутішим журналістом, ніж ті, хто там вчилися.
Погоджуюсь з тобою, так. Я в цьому випадку... От мені теж цікаво. Я ніколи в житті не вчився на історичному факультеті. Ну а для мене це наркотик — історія.
Ну от, те саме.
І я зрозумів, що я знайшов брата по духу. А от що тебе затягує, власне, в історію?
В мене, знаєш, така дуже двояка ситуація. Боже, мені здається, що я знов це вперше буду говорити. Короче, моя сім'я, та, яка жила тут, в Україні, ми не дуже заможно жили, настільки не дуже заможно, що не могли позволити собі буквар. Через це першою книжкою, по якій я вчився читати, була історія України.
А якого автора?
Чесно, я не згадаю. Правда не згадаю.
А мені тато підпільно в часи совка на ніч замість "На добраніч, діти", знаєш, і казочок, читав спочатку Грушевського, а потім вирішив, що Дорошенка буде читати. Та, історію України.
Ааа. Сильно-сильно.
Уявляєш собі? Тобто для мене це були дитячі казочки.
Ну от. Тому в мене якось так воно було з самого дитинства. Крім того всього, я мушу також зізнатися: за все своє життя я прочитав три художні книжки. Три всього-на-всього. Це "Том Сойєр", "Доріан Грей" і "Парфумер". Все. Я терпіти не можу художню літературу. Я відчуваю, що мене намахують.
Але чекай-чекай. Я хочу зрозуміти логіку. Значить, "Том Сойєр" ще я розумію...
Шкільна програма це.
А от дальше. "Доріан Грей".
"Доріан Грей" мені було цікаво.
"Парфумер" — це таке дуже специфічне.
"Доріан Грей" мені було цікаво, як так продати душу дияволу, щоби в тридцять два виглядати на двадцять три.
Ну це ж класична історія. Ти ж знаєш, це ж класична історія. Як казав Джеймс Браун, ми граємо фанк тільки через то, що душу продали.
Так. Ну а "Парфумер", мені здається, що це було... Хтось мені порадив, чи це також, мені здається, була шкільна програма, і вчителька, напевно, залупилась, щоб я точно її прочитав. Я терпіти не міг художню літературу, тому що я відчував, що мене розводять. Я читаю і розумію, що мені хтось втюхує чужу думку. Я розумів, що мені малюють образи, які мені в голові не малюються. Я розумію, що, наприклад, вісімсот сторінок писати про те, як стоїть табуретка на кухні... Мене це бісить. Я люблю чотко. Значить, так-от: були Рюрики, потім... Значить, ну, прийшли Рюрики, гахнули Аскольда і Дира, потім пішли... І пішло, розумієш, Святослав, Ігор, Ольга. Я отак люблю.
А я от не знаю, я в дитинстві теж деяких авторів не любив. Ну, наприклад, того ж самого Жуль Верна читаєш, а потім раптом у нього якась там раслінка з'являється, і чотири сторінки він описує цю раслінку.
Ну бачиш, мене Бог милував.
А я їх перегортав і рухався далі.
Ааа. А можна було так, та?
Можна!
А в мене ще є таке... В мене ще є таке задротство типу, розумієш, що я мушу. Ну як, а якщо я щось пропущу? В мене є великий страх щось пропустити в житті. Через то я все пропускаю.
Я знаю, що любов до літератури була в покоління, в якого не було інтернету, ютюбу і всього іншого. І це досить логічно, тому що ну тоді знання... То треба було мати членський квиток в бібліотеку Стефаника, сидіти, як дурень, і в товстий зошит переписувати, конспектувати. Це був шлях здобуття знання. Зараз як це виглядає? Значить, тебе притиснули, ти забігаєш в туалет, сідаєш на унітаз, тобі ліньки тикати, бо можеш букви не знати, ти натискаєш мікрофончик, і кажеш...
Надиктовуєш, та.
Королівська британська бібліотека, том такий-то. І тобі все дають. Тобто змінився спосіб отримання цього знання. Світ став швидкий, ґаджети... І це ж просто момент, коли ти від дурня до обізнаного, це пройде часу рівно стільки, скільки тобі треба, щоб закачати і прочитати. Або, щоб прикласти до вуха, і тобі озвучить. Але при цьому рівень освіченості падає катастрофічно. Кількість ідіотів на квадратний кілометр українського чорнозему збільшується на очах. Чому?
Ну тому, що це так само можна порівняти з музикою. Я ще застав той прекрасний час, навіть колекціонування касет, перемотування олівчиком, так. Ну тобто я це все пам'ятаю, і колись в тебе не було такого вільного доступу до музики. І через це тоді була така величезна кількість легендарної музики. Тобто вона ставала легендарною за рахунок чого? За рахунок доступу до неї. Ти міг почути її на радіостанції, потім, наприклад, побачити якийсь кліп. Це вже я говорю про якісь такі... От найближчу до нас епоху. Я вже не говорю за часи того самого Джеймса Брауна, та. Я говорю за найближчі часи. Я пам'ятаю момент, коли там, наприклад, D12, гурт Емінема, коли вони випустили якийсь свій новий альбом. У Львові його ще не продавали. Я ще був дитиною і я приїхав до своєї тітки в Київ і в ларьочку, в якому зараз продаються сигарети, колись продавалася музика: касети і диски. І я пам'ятаю, коли я купив цей альбом "D12 World" і я розумію, що я тримаю його в руках, і мене мурашить. А зараз, навіть я, який фанатіє від музики просто як явища, я також заходжу в iTunes і просто: "О, Емінем випустив новий альбом. Додам, потім послухаю". Ну тобто людина, наприклад, людина починає... Коли воно стає все доступним, воно втрачає свою не ціну, не вартість — вагу. Воно втрачає значущість. Через то ми під загрозою того, що найближчим часом нічого легендарного не створиться.
Але є інша загроза. От я не навмисне навіть вчора познущався над українською версією ChatGPT. Я його натравив на тебе. Воно таке банальне, народжувало всяких там тез і запитань, що я зрозумів, що: "ех, з тобою нема що говорити", але ChatGPT помагає тим, хто хоче зімітувати оргазм. Ну хтось хоче зімітувати наукову роботу, студіки вже валять реферати, знаєш, через ChatGPT: "Напиши мені за три хвилини, бо я не маю часу, я на пиво". І от, дивлячись на оцей наступ штучного інтелекту, і от на те, що ми з тобою говорили, знаєш. Всі знання вони не в голові, вони десь. І це виходить, що ми маємо довкола себе людей з зовнішньою флешкою, розумієш. А раптом ця флешка відвалиться, то ми попадемо в країну дурнів.
Дивись. Це також, в принципі, не дивлячись на те, що воно не дуже природньо виглядає, це все одно природній процес. Це все створили люди, а значить, вони так хотіли. І це буде дуже хороший зріз, бо хтось цим всім мусить керувати, хтось ту машину мусить обслуговувати.
Хас, але люди в свій час створили ядерну бомбу, розумієш? Як кажуть, Хіросіма і Нагасакі.
І той самий Ейнштейн, який колись створив ту бомбу, сказав як: "Неважливо і неможливо знати все, важливо знати, де це знайти". Розумієш? Якщо в тебе рівень інтелекту і твоя голова така, що тобі це цікаво, і ти будеш знати, що ти хочеш знайти, тобі це буде допомагати. Якщо ти "сіді, я сам аткрою", ну тоді ну то, в принципі, за будь-яку епоху тобі було зле. За мамонтів тебе з'їдав мамонт, розумієш. А тут тебе з'їсть машина. Всьо.
Та. А ось, до речі, ще один з моментів: Сергій Жадан, мій дружбан, от він фантастичний має талант. Я навіть не знаю, де він його здобув і в чому він ховається. Жадан з перших речень спілкування буде на рівні говорити з академіком Нобелівським і так само з биком, бикуючим гопніком. Він зразу буде говорити абсолютно... Ну тобто він не має бар'єрів ніяких ні інтелектуальних, ні культурних і т.д. Я бачив теж, що в тебе немає їх, навіть коли ти говориш з тими, як там. Конченими, чи як? Ті, що штани спускають, чи як там? Лісабонський батальйон з Потапами і іншими.
Тут питання швидкості достукання, знаєш. Тобто я ніколи не підлаштовуюсь. Я намагаюся швидко достукатись. Наприклад, якщо мені цікавий ти як співрозмовник, я хочу затягнути цей діалог надовше. Ти почуєш тоді це розтягнуте речення. Мені правда з тобою цікаво, розумієш. Це я зараз чесно говорю. Але якщо, наприклад, я говорю з якимось моральним уродом, а мені треба йому достукатись швидко, то я зроблю це його мовою і все. Ну, я не про російську, я про зміст.
А от дивися. Вернемся, власне, до історії. Подивися, є дуже цікавий момент, про кацапів завжди кажуть як? Що "ета страна с нєпрєсказуємой історієй". Ну вони її весь час щось перегадують, переписують і так далі. Але мені здається, що ми не далеко втекли в цьому напрямку, бо ми країна, не знаюча свою історію. І от оце дико, бо тому що...
І не розумієш, що гірше: не знати свою чи знати неправильну.
Та-та. І от я оце хотів би... Бо я навіть не знаю, що гірше.
Ну дивись, я так розумію, що гірше, напевно, не знати свою, тобто не знати будь-яку. Бо якщо ми говоримо, наприклад, там, що в Москві стоїть оце... Як той придурок на коні їхній? Господи. Невський. І вони ходять і думають, що Невський — то є божество. І Невська битва... А читаєш літописи, починаєш розуміти, що цей придурашений, йому було 12-13 років. Яка в сраку Невська битва.
І ніякі рицарі на Ладозі не тонули, бо їх нема.
От прошу. Але вони в це вірять, і воно їм помагає. Бачиш, воно їх тримає.
Вони вірять і в Куликовськую битву. І в панфіловців, і в бакінських комісарів.
От. А наш ні. В нас просто чомусь не прийнято. І тут дуже багато... Боже, тут можна стільки говорити, бо тут грає роль, насправді... От я можу тобі сказати. Мені пощастило, тому що я цікавився історією ще до школи, але я пам'ятаю, як в школі вчителька з історії мені робила все можливе для того, щоб я цей предмет не любив. Просто от в мене так сталося, що любов до історії у мене з'явилася раніше, ніж любов до цієї... Нелюбов до цієї вчительки.
Ну слухай. Підручники тупі, запам'ятовувати прізвища й дати — це ж вбити бажання взагалі знати щось.
Але вже, наприклад, в універі, хоча я вчився на економічному, в нас там була економічна історія. І ми сідали з викладачкою, і мені реально було з нею цікаво, тому що це жінка, яка, наприклад, ми доходили по програмі до 32-33 року, і вона розказувала зі сльозами. І ти дивишся, і навіть люди... Я, наприклад, я розумію, що я не дуже економіст, бо у мене типу... Ну, ні, бабки я заробляти вмію, то напевно економіст. Ну значить не про то. Дивись, я розумію, що вона настільки захоплювала своїми розповідями, що ти дивишся і розумієш: "Боже, я хочу це також знати". І ми вже з нею сиділи. Наприклад, я сідав біля неї, кажу: "Подивіться, а чому така різниця?". Ми навіть сперечалися з нею, що, наприклад, було два польських там королі і ти дивишся: тут написано Лешек Білий, а тут написано Лешек Чорний. І жінка з тобою сідає і вона каже: "Я тобі поясню. Просто є люди, які мають гроші, а є люди, які мають ім'я. І от люди, які мають гроші, приходять до тих людей, які мають ім'я, і разом видають книжку для того, щоб та людина, яка має гроші, також отримала якесь звання. Тобто, наприклад, той, який не має грошей, він професор, а той, який має їх, то він ніхто. І от йому також треба щось, щоб в нього було хоча б якесь видавництво. І для того, щоб хоч якось змінився текст цієї книжки, давайте хоча би якось поміняємо хоч щось. Отут поміняли на Лешек Білий, бо в нього було дослідження, що десь там під Любліном його так називали". Розумієш?
Та. А от подивися. Є один з моментів... Це банально звучить, вже всі кажуть: "Та-та така банальна... Ти баян старий", що страждають саме ті, хто не знають своєї історії, змушені вчити й творити чужу. Це майже продовження того: "хто не любить свого війська, той кормить армію окупанта". Це майже те саме. Як там в Скофки було недавно, та, що "мій дід воював із твоїм дідом". В тебе того так само багато. Я ж маю на увазі оці продовження упівських пісень, тільки з твоїми текстами, які приводять нас до сьогоднішньої війни.
Ах, лента за лентою – набоï подавай Вкраїнський повстанче, в бою не відступай! Знову? Як? Шо за савпаденія? То не я! То були ученiя! Кого візьми одне і те одкровенія...
От, і в мене, коли я слухав і ті, і ті, і твої пісні, весь час, як у внука полковника УПА, начальника Дрогобицького штабу зв'язку Теодора Бовури-Чайки із позивним Буй-Тур, є питання. От пам'ятаєш, як там: "а ви западенци, та ви кончені русофоби, бандерівці і т.д."? А от зараз ця війна, вона нарешті навчить наших людей, які виживуть в цій війні, що, по-перше, треба історію України бачити українськими очима. Не очима там з Кремля, що "ета бандіти, бандформірованія там в Карпатах і Волині". Ну і що це не "асвабадітєлі", а НКВДшні окупанти. Такі самі кацапські окупанти, як зараз, так. От воно приведе до усвідомлення своєї історії, бажання її знати, усвідомлення УПА? Чи це залишиться на рівні дзвіночка в мобілці "Батько наш Бандера", а в голові все одно буде та сама тупа каша?
Мені здається, що швидше це буде симбіоз, певний симбіоз. Чому? Тому що ми не можем зараз узагальнити всіх людей по рівню одного інтелекту. Бо буде той, хто буде розчарований тим... Розчаровується той, в кого є інтелект. І якщо в нього є інтелект, він буде розчарований тим, що його годували пургою все його життя. Він буде намагатися вивчити, він буде намагатися зрозуміти, де був обман, і він почне читати більше чи там дізнаватись більше, чи, Господи, хоча б якийсь ролик на ютубі подивиться. Той, хто ні, то для нього залишиться просто оцей рінгтон на телефоні, і в нього в голові буде так, що хтось десь йому сказав, що Бандера непоганий дядько. Все. І на цьому закінчиться.
Добре, а в тебе є бажання, наприклад, зайнятися рукоприкладством чи чимось іншим? За наслідками того, що, знаєш, от є хороший приклад: мій колега, давній знайомий і друг Роман Скрипін колись роздів двох дур із Криму. Пам'ятаєш? Анна-Марія дует. Ну ті, що казали, що Крим — це росія і так далі. Так от ці дури зараз іменем України з поганою англійською у вишиванках збирають бабло тіпа: "Ukraine, war, peace, help us" і так далі. І у мене тут, як то кажуть, тягнеться й тягнеться нога. Розумієш?
Так.
А таких багато. Ну от до колег по цеху, які були гівнюками, тільки тепер просто прикриваються Україною.
Яке в мене ставлення до них?.
Ага. Чи не хотілося би дати по мордасі?
Ні, їм ні. А всім, хто ходить на їхні концерти, та. Поясню. Дивись. До 2022 року, але після 2014-го дуже багато хто був і вашим, і нашим. Це стосувалося всього. Це стосувалося позиції, це стосувалося концертів там, це стосувалося мови. Бо це також підлаштування під їхній ринок. Поясню, чому я такий категоричний в цьому плані. Я завжди писав українською, і в мене були концерти в Москві до 2014 року, і вони були з солдаутами, і я вів їх українською, співав там українською і весь зал також співав українською.
Послухай, на "Блек стар мафії" половина з України.
Ну "Блек стар" також мені пропонували контракт, і в один момент, коли відбувся наш 2014-ий, ти говориш собі або так, або ні. Після 2014-го мені пропонували виступати і в ДНР, і навіть в Челябінську, і в Москві, і пропонували дуже хороші гроші. По моїх мірках дуже хороші гроші.
Ти міг поряд з Ані Лорак стати, відкрити новосибірську курячу фабрику.
Та ні, я міг бути поряд з тими, хто зараз в Україні.
Ага.
І втіхушку сидять. Я міг з ними. Бо Ані Лорак для мене це людина, яка, в принципі, з позицією. Вона озвучила свою позицію. Вона вибрала свій шлях. Це ті, хто тут, вони свою позицію не озвучили.
Але найгірша категорія, ти ж розумієш... Спочатку ти кричиш: "Я не сука, я не криса". Це в моїй програмі так говорила Могилевська. А потім вона страшенно образилася, коли я її запитав: "А чого ж це ти раптом, прапраправнучка Петра Могили, раптом знов згадала українську мову і почала бігати по станціях метро?".
Ось. Для мене оце більше безхребетне, воно гірше. Чому? Бо ця собі обрала свою позицію, їй потім за це відповідати. Ми її можемо хейтити, ще там щось, але ті, хто лишився тут, то ми їх всіх пробачили. Ну, ми — це абсолютна більшість, так. Дивись, дальше питання в тому: коли мені пропонують гроші, а я відмовляюся, значить тобі як запроданцю також пропонували. Тобто було питання в чому? В кількості. Але суть не змінилась: ти все одно продався. Не треба говорити про те, що ти не знав чогось. Не треба говорити, що ти не знав, хто там "ето єщьо нада разабратса". Ніхера не треба там розбиратись. Все очевидно було, всі все знали. Ну тобто ми ж розуміємо, що нам говорить наше керівництво? Воно говорить: "Росія ввійшла в кордони України в 2014 році". Ти це знаєш? Знаєш. Тобі сказали це з кожного телеканалу? Сказали. Якої псьої мами ти туда їдеш? Щоб що? А тепер, коли вони перейшли і на українську, і всі пісні вони свої перекладають, і починається оце... Ну тобто в мене до них претензій нема. Поясню чому. Тому що вони як були рабами, так і лишилися рабами.
Добре. А тоді давай подивимося з іншого боку. Бо, справді, якщо робити лайно у великих масштабах, для цього треба масовий глядач, слухач, відвідувач. І я тобі покажу це на прикладі... Крафтова пивнушка у Львові. Досить людне місце. Я так зрозумів, популярне серед молоді, бо там було найбільше молоді. Там всякі грилі, всякі цікаві штучки. І сиджу собі в навушниках блутусових, але батарейка здохла. Ну тобто але навушники не скинув, але я чую, що робиться за тим столиком і за тим. І за тим, і за тим столиком сидять львівські молоді, красиві, мордасті, цицькасті. Розумієш? Веселе молоде покоління, а з ними сидять "убіжавшиє". І такого ж їхнього віку. І скажи мені, якого милого оця вся тусня, а їх було чоловік п'ятнадцять, гостюючи двох, переходить на кацапську.
Бо раби.
В П'ємонті у Львові?
Бо раби. Ну, дивись, тому що кожного разу, коли мені говорили, чому я не переходжу на російську, тому що "це так ввічливо, ти маєш переходити на мову, з якою з тобою говорять", я жодного разу не чув, щоб ви мене поважали і переходили на ту мову, якою я говорю. Ви хочете побавитися в цю срану гру? Я почну говорити арабською, і вам язик стане раком. Хочете побавитися в зручність? Я перейшов з арабської на українську. Ви мені будете розказувати про те, що складно перейти з російської на українську? Не розказуйте мені. Я терпіти не можу цього, оцих відмазок.
Але ці відмазки не менше нервують, ніж ті улесливі нові покоління галичан, які заради...
Раби. Тому що раби.
Знаєш, от турист прийшов там бабло дасть в якійсь кнайпі, так я заради цього йому водку, сєльодку, чєчьотку і лєпса включу.
Раби. Ну який ти хочеш ще коментар? І через це я говорю, що в мене нема претензій до цих артистів, які залишились в Україні, бо вони були рабами. Є претензії до їхніх глядачів і слухачів, бо це раби рабів.
Та, але ти знаєш, що в рабів завжди вічна мрія оце стати рабовласником, рано чи пізно зняти окови й мати своїх.
Знаєш, багато кому так вийшло.
Ну трошки знаю, в шоубізі такі були, але це був період, коли йшли через політику. Ну ти пам'ятаєш, так? Завжди якщо там якийсь фестивальчик є, то при ньому має бути зять Кучми, так? Ну а потім вийде комсомолець зі Львова і крикне: "Я не бачу ваші руки!". І пішов-закрутився шоубіз.
Так. Ну але чи це довготривала історія? Чи... Давай повернемося до того, з чого ми починали. Чи це воно може зазіхати на щось легендарне?
Ні. Але, ну дивися, ми ж колись з істориками навіть говорили... Але в Галичині вже століттями хруні перемагають Франка.
Так. Ну тому що в нас, знаєш, як отут от поруч в церкві Юра працівники любили говорити одну фразу, що "всі ми гарні патріоти до ста гривень".
Хороша фраза, так. Але мені зразу на це відповідь, як Кузі, знаєш, там що, пам'ятаєш? Хлопці з Бандерштату. Подивимося, хто піде під кулі.
Ну та, побачим.
Ну от, і оце так виглядає. Дивись, є в тебе колеги по цеху, які теж вирішили, що ну гіп-гопу замало. В тому числі і львівські колеги, та, по цеху. Вже бачу якийсь рокешнік валять, та, часами навіть психодел. Так куди тебе занесе? Бо ти вже з денцом теж попробував попрацювати, вернувся до шикарного гіп-гопу... От куди понесе?
Ну я, якщо чесно, навіть не знаю в тому плані, тому що я себе абсолютно ні в чому зараз не стримую і те, що зараз твориться, це для мене вперше. Знаєш, найбільше в світі пісень це ж, напевно, про любов. А в мене. А в мене їх ніколи не було. Ніколи.
Ти хочеш стати ліричним співаком? Ну тобто є бажання якесь?
Хочу висказатися. Мені здається, що дозрів. Мені здається, що я задуже довго ховався за кожурою цієї самонадуманої крутості, дикого качу, типу "я беру факел, а ви за мною". І я хочу трошки по-іншому. Я хочу... Знаєш, в мене є... У мене з'явився страх, що я не встигну.
А то в кожного тепер зв'язився. Бо тому що memento mori прийшло з війною.
Так. І я зрозумів, що є... Я собі поставив чесне питання: що я не встиг? І зрозумів, що про це я ще не встиг. І от я хочу це видати. І щоб вже бути спокійним.
Я тебе максимально розумію. Ми, наприклад, профукали десять років, десять альбомів, тому теж відчуття те саме. Абсолютно ідентичне. Ми тебе розуміємо. Хлопці так і сказали: "Ну навіть якщо ми і втратили, ми зараз маємо ще щось зробити". Бо є страх того, що не встигнуть сказати. Слухай, яксь ми однодумці, аж страшно. Це був Хас! Ви його чули, бачили, ми, з його дозволу, навіть покажемо ці фантастичні пісні, якими би мій дідо, боєць УПА, страшенно би гордився, бо продовження цих пісень Хасом є абсолютно кайфовим. Так що, до нових кайфових зустрічей.
Ой, залюбки!
Ще раз кажу, що це було "Наскоком". До зустрічі.