Нині Україна збирає докази примусової депортації. Їх потенційно можна використати для звинувачення Росії в геноциді у Міжнародному суді ООН. Про це раніше повідомив уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець в інтерв'ю “Голосу Америки”. 

Як Росія виправдовує свої дії та чи зможемо ми повернути усіх українських дітей? Про це в інтерв’ю для “FM Галичина” розповіла заступниця керівника аналітичного відділу Української Гельсінської спілки з прав людини Аксана Філіпішина. 

Про яку кількість депортованих дітей відомо Вам і чи ми можемо говорити під час війни про такі підрахунки? 

Реєстр треба вести, щоб потім даними могли обмінюватися з метою повернення людей

19 546 дітей — це дані, які містяться на державному порталі “Діти війни”. Його адмініструє Національне інформаційне бюро. Кожна держава, яка бере участь у війні, відповідно до норм міжнародного гуманітарного права, одразу після початку воєнних дій зобов'язана утворювати такі інформаційні бюро. Це повинна робити і країна, яка напала. Тобто Росія. А також та держава, яка потерпає від цієї агресії. Тобто Україна. Реєстр треба вести, щоб потім даними могли обмінюватися з метою повернення людей.  

Нам відомо про кількість переміщених українців, яку фіксує Росія. Наскільки ці дані відрізняються від українських? 

Російська Федерація на запити міжнародних організацій відповіла, що вони такий реєстр у відповідності до міжнародного гуманітарного права створили, але ці дані вони нікому не повідомляють. Їх немає і у відкритих джерелах країни-агресорки. 

Ми знаємо про чимало способів, які Росія використовує, щоб депортувати наших неповнолітніх. Напевно, найпопулярніший серед них – коли дітей вивозять нібито на відпочинок у російські табори. Який з таких методів нині є найбільш поширеними? І, можливо, є якісь нові способи депортацій?

“Оздоровлення” відбувалося неоднозначно. Якщо ми візьмемо Харківську область, то там застосовували методику “залицяння” з батьками. Їм просто пропонували відпочинок для дітей на 21 день, але він переростав у 9 місяців, у рік і так далі, коли неповнолітніх після деокупації територій досі не вдається повернути. 

У Херсонській області, наприклад, ситуація з “відпочинком” зовсім інакша. Там не було, по суті, добровільної згоди батьків. Це був жовтень 2022-го року. Тоді батькам повідомили, що завтра в певний час ви маєте привезти дитину з речами і з оригіналом свідоцтва про народження. Шкільний навчальний процес призупиняється і діти їдуть на оздоровлення на 2 тижні. Це було перед деокупацію Херсона. І таке умовне “оздоровлення” теж переросло в місяці розлучення дітей з батьками. 

Повернімося до перших днів повномасштабного вторгнення. Лютий-березень і те, що відбувалося в Київській області: російські солдати вивозили дітей, яких вони самі поранили. Їх потім знаходили на території Білорусі. Кілька неповнолітніх досі вважаються зниклими, про них нічого не відомо. 

Також дітей розлучали з батьками, які проходили фільтрацію у відповідних таборах. Батьків відправляли в місця несвободи, а дітей спершу переміщували на “оздоровлення” до різних міст Російської Федерації, а потім їм надавали статус позбавлених батьківського піклування і влаштовували в сім'ях російських громадян.

Інша історія — це вивезення дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, в яких законними представниками була адміністрація відповідних закладів. У таких випадках неповнолітніх без жодного дозволу вивозили автобусами в різні регіони Російської Федерації. 

Білоруський слід у цих процесах з'явився не так давно. Ми пам'ятаємо, що восени 2021-го року в Білорусі була зустріч Лукашенка із самопроголошеним очільником самопроголошеної ДНР. Там вони домовилися про “оздоровлення” дітей з Донецької народної республіки на території Білорусі. Мова йшла про дітей, які мешкають на раніше окупованій території України. Нині точно невідомо, скільки дітей пройшли через таке “оздоровлення” і чи всі вони повернулися. 

А що відомо про табори, де тримають наших дітей? В яких умовах це відбувається, що їм там розповідають? 

Це абсолютно різні табори, які розташовані по всій території Російської Федерації: від Підмосков'я до нашого окупованого Криму. Різні умови: десь хороші, а десь приміщення з вибитими вікнами, заклеєними плівками. 

Діти переважно розповідають про психологічний тиск та приниження

Діти переважно розповідають про психологічний тиск, про приниження. Це одразу спроби пояснити їм, що вони люди нижчого сорту, бо вони “хохли”, бо їх привезли сюди, рятуючи від “нацистів”. Крім того, всіх дітей змушували вчити російський гімн, говорити російською мовою. А стосовно дітей, які проявляли ознаки патріотизму або непокори таким вимогам, застосовували методи покарання, позбавляли можливості телефонувати батькам. Це могло бути упродовж кількох днів навіть. Деякі неповнолітні також розповідали про те, що їх зачиняли, позбавляли права прогулянок.  

Окрім таборів, наші діти перебувають у російських сім'ях. Це ті неповнолітні, які в Україні втратили своїх батьків. Що відомо про людей, які забирають собі наших дітей? Для чого їм це треба?

На превеликий жаль, мова йде не тільки про дітей, які втратили батьків. Мова йде і про неповнолітніх, які розлучені з батьками. Я згадувала про ті самі фільтраційні табори. 

Про перші такі випадки було відомо в 2014-2015-х роках, коли був окупований Крим. Тоді організували “потяги надії”: на територію окупованого Криму завезли росіян, які забирали  наших дітей-сиріт, як пиріжки. Вони розвозили їх по різних глибинках Російської Федерації на усиновлення чи під опіку.

Історія після повномасштабного вторгнення повторилася. Путін наприкінці травня 2022-го року ухвалив указ № 330 Федерального закону “Про громадянство Російської Федерації”, який надавав українським дітям можливість за спрощеною процедурою отримувати російське громадянство. Це стосується тих неповнолітніх, з якими не підтримують зв'язок рідні.  Підтвердження відсутності батьків чи зв'язків з родичами можна підтвердити всього лиш актом органу опіки і піклування. Тобто будь-який посадовець з таких служб може “на колінах” скласти відповідний акт. Потім за заявою керівника закладу, в якому перебуває дитина, їй можуть надати громадянство Російської Федерації. А далі дуже складні наслідки аж до усиновлення. 

Люди, які беруть наших дітей у свої родини, – це звичайні росіяни, які вже створили прийомні сім'ї. У нас є інформація про те, що цих людей змушують таке робити. Росіянам ставлять умову: якщо ви не хочете брати українську дитину, то ми вас розформуємо. Тоді заберемо російських сиріт з вашої родини – і ви не будете отримувати підтримку від держави.

Викрадення дітей – це досить серйозний прецедент в контексті міжнародного права. Через це, зокрема, видали ордер на арешт президента країни-агресорки Путіна та уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової. Чому навіть попри це, росіяни наважуються вивозити наших дітей? 

Під час цього конфлікту Росія довела світові, що міжнародне право для неї не вказівка, навіть якщо вона формально залишається членкинею Конвенції. Зараз ми говоримо про ту саму Четверту Женевську конвенцію про захист цивільного населення під час війни. 

Слово “геноцид” незабаром з'явиться і в обвинуваченнях, і в ордері, який виданий Путіну

Для чого Путін це робить? Я абсолютно впевнена, що це свідома, цілеспрямована, продумана політика російського диктатора. І слово “геноцид” незабаром з'явиться “через кому” і в обвинуваченнях, і в ордері, який виданий Путіну і Львовій-Бєловій. Путіну – точно, оскільки поки що фігурує депортація, яка трактується як злочин і воєнний, і злочин проти людяності, і геноцид як окремий злочин у відповідності до Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Це політика знищення нації через русифікацію українських дітей, через стирання їхньої ідентичності.  

На завершення хотіла би поговорити про розуміння цієї ситуації у світі. Ми досі переконуємо країни в тому, що такі незаконні депортації відбуваються і чи за кордоном розуміють ситуацію? Ми вже працюємо над механізмами повернення дітей і притягнення винних до відповідальності? 

Зважаючи на ордер, таким діям є юридична кваліфікація з погляду міжнародного права. Не треба сподіватися на те, що це швидкі кроки. Я просто хочу нагадати, що від моменту видачі ордера і до лав підсудних, де відповідав Мілошевич, диктатор Югославії, минуло сім років. Ми не повинні мати ілюзій стосовно того, що сьогодні – ордер, а завтра – вже вирок. Такого не може бути. Якщо ми говоримо про депортацію, то кожен епізод мають дослідити і юридично оцінити. 

Стосовно міжнародних механізмів, то на превеликий жаль, все рухається повільніше, ніж хотілось би. Чисельність повернутих дітей є красномовною. Станом на сьогодні, за офіційними даними, це 388 неповнолітніх. Омбудсман у Давосі заявив, що за його даним, 517 дітей повернуто. Я думаю, що ще більше, але не всі вони були верифіковані в Національному інформаційному бюро як депортовані діти. 

Нам потрібна держава-покровителька, яка б виступала посередником між Україною і Росією, оскільки українська влада на законодавчому рівні заборонила укладати угоди з державою-агресоркою. Ми вже чули, що Катар задіяний у цьому процесі. Кілька дітей завдяки цій країні повернулися. Проте все одно це ще не оформлено з погляду міжнародного гуманітарного права. Для того, щоб процеси були активними, дітей повертали масово, має бути не тільки бажання України, а й згода Російської Федерації. Натомість, фактично, держава-агресорка указом Путіна від 4-го січня 2024-го року заявила про те, що вона не має наміру повертати українських дітей, а хоче всім роздати російське громадянство і залишити на своїй території.  

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені спікерами. 

Читайте також: Не ветеранів треба готувати до мирного життя, а нам треба готуватись до повернення ветеранів, – Віктор Біщук