Коли говоримо про збереження і розвиток української нації, про її рівноправність, то не можна тут обминути справи української мови.Це програма "Манускрипт" і ми сьогодні поспілкуємося про доволі маловідому персону в українській історії, але ту людину, яка зробила дуже багато для української політики, для української культури, для українського державотворення. Мова йде про Олександра Барвінського. Це політик, історик, педагог. Саме Барвінський стояв біля витоків українського консерватизму. Учасник української течії народовців та противник течії москвофілів, один з ініціаторів "нової ери", а це спроба австро-польсько-українського порозуміння, компромісу в Галичині. У 1893 році став першим головою реформованого Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Депутат австрійського парламенту та Галицького сейму. Засновник Християнськ-суспільної партії, це була перша українська консервативна партія. Про нього ми поспілкуємося з нашим гостем. Це Роман Лихнюк, історик, викладач "Львівської політехніки", дослідник біографії Олександра Барвінського зокрема, і українського консерватизму загалом. Романе, вітання тобі!Романе, Королівство Руське, Руське воєводство, Студіум рутенум або Руський інститут, Руська Трійця, Головна Руська Рада — саме на Галичині безперервно з княжих часів існував і продовжує у XIX столітті існувати термін "Русь" і українці називали себе "русинами". Але тут кінець XIX століття і дуже широко в Галичині починає з'являтися термін "Україна" або "українці". І він спочатку через дефіс з терміном "русини", а потім вже витісняє його. І залишається тільки термін "українці". І, напевно, для багатьох буде секретом, що саме Олександр Барвінський перший почав вживати тут, в Галичині, такий термін, як Україна. Чому це так сталося і яка причина такого кроку?Перш за все, тому що Олександр Барвінський, напевно, найбільшою мірою з усіх галицьких діячів тогочасних, останньої чверті XIX — початку XX століття мав контакти з Наддніпрянської Україною: Антонович Володимир, Пантелеймон Куліш, Олександр Кониський, низка інших. Він, зрештою, декілька разів їздив до Києва особисто. Бо для більшості галичан навіть цих свідомих, інтелігенції, Київ був місцем таким символічним, дещо навіть міфологічним, але вони там ніколи не були. І ці контакти вони, зрештою, ну, не тільки Барвінського, звичайно, а загалом контакти між Галичиною і Наддніпрянщиною, вони, зрештою, дозволили утворити одну українську націю, а не дві. Бо така ймовірність... Ну, її не можна було виключати. Бо були відмінності політичні, культурні, мовні, зрештою, от правописні. І, власне, термін "Україна"... Про це дуже добре було свого часу сказано в тому числі, наприклад, Ярославом Грицаком, що Русь — це термін для домодерної спільноти, а Україна — для вже новочасної, модерної, власне нації, що Русь — це ще не нація, українці, Україна — це вже нація. І загалом він, власне, один з головних промоутерів назви "Україна" аж до появи Грушевського в Галичині, який перебирає на себе ініціативу, який більшу мав популярність в масах, зрештою, ну і який саме в Галичині починає писати свою "Історію України-Руси", знову ж таки."Московська пледь була так само дошкульна, як польська нагайка, та тільки гнала українську націю не на шлях поступу і цивілізації, а в безодню темноти і застою". Ця думка належить Іванові Франку. І Барвінський певною мірою теж її поділяв, адже саме його стараннями було започатковано таке явище, як "нова ера". Це спроба україно-польсько-австрійського порозуміння. Одна з головних причин тоді запровадження "нової ери", як з боку і українців-народовців, так і з боку поляків, це було зменшення впливу москвофілів, які були тоді на Галичині, які, до речі, хто не знає, москвофіли говорили про єдність з російським народом. Чи дала оця "нова ера" бажані результати тоді?Він одразу ще із студентських років був серед отих ранніх народовців і, напевно, був один з, а може, і найзатятіший саме противник будь-яких порозумінь з москвофілами чи з русофілами. Бо ті ж народовці, вони ще до початку XX століття в більшості з ними співпрацювали політично: там на виборах, в парламенті, в сеймі. Якщо, знову ж таки, повертаючись до "нової ери", ну, Барвінський, він не був ініціатором. Він був одним із співтворців, так. Але основна ініціатива там була не в Галичині навіть, а в Києві і у Відні. Київська громада на чолі з Антоновичем і Міністерство закордонних справ Австрійської монархії, Австро-угорської. Бо Галичина — прикордонна провінція для Австрії з Росією. Стосунки з Росією все гірші. Українці, чимало з яких незадоволені польським домінуванням: політичним, культурним й економічним в Галичині, звичайно, це спонукало декого з них до певних проросійських симпатій. Хоч навіть ті ж москвофіли, вони уявлення про те, що таке Росія насправді, вони не мали, бо вони там ніколи майже не були. А коли потрапляли, то розчарувалися. "Нова ера" — це спроба фактично компромісу Відня і Києва помирити українців і поляків в Галичині. І ця спроба ніколи не мала повної підтримки, ані близько. І тут із самого початку була проблема, бо поляки завжди вважали, що вони й так дають забагато, а українці завжди вважав, що їм дають замало. І було питанням часу, коли це все розвалиться. Вистачило цього на 4 роки. Але Наукове товариство Шевченка переформатуване, кафедра історії України, на яку Грушевського запросили, нові школи, нові гімназії — це здобутки "нової ери", які заклали фундамент. Потім їх недооцінювали. От Барвінський вважав, що це зразок, який можна, бажано повторити. Але він був в меншості.Саме стараннями Олександра Барвінського у Львові і стараннями, в принципі, "нової ери" у Львові було відкрито кафедру історії України і тоді запросили нею керувати Михайла Грушевського. Михайло Грушевський приїхав у Галичину. Він дуже активно і дружньо співпрацював з Олександром Барвінським. У них було листування дуже таке, ну, навіть дружнє, можна сказати. Але потім в один момент вони настільки сильно розбіглися і розійшлися, що навіть Грушевський почав переходити на якісь особисті речі, коли, наприклад, він не хотів допомагати у навчанні, в доктораті сину Барвінського. Тобто це вже, ну, непрофесійна якась така з боку Грушевського діяльність. Це було суто через політичні розбіжності чи, можливо, була якась особиста в них драма? Чи, можливо, просто була боротьба за лідерство і Грушевський вбачав у Барвінському конкурента? Або навпаки, Барвінський в Грушевському?У першу чергу, звичайно, це все політика. Бо коли Грушевський приїхав до Львова, взагалі чекали не Грушевського. Мав приїхати Антонович. Кафедру робили під Антоновича. Але в останній момент Антонович передумав, розказав, що він вже застарий для цього всього і прислав фактично нікому не відомого ще Грушевського. І коли Грушевський приїхав до Львова, він фактично єдиного, кого знав, це був Барвінський. Він ходив до Барвінських обідати, просто в гості. Але в процесі освоєння Грушевського в Галичині, в політичному середовищі їхні погляди різко почали розходитися. Ц не був одномоментний, звичайно, випадок. Це тривало певний час. Але якщо Барвінський казав, що краще з тим, з ким можна, співпрацювати, з тими поміркованими польськими колами, що це дасть більше можливостей, то Грушевський стає одним з головних таких глашаїв (оповісник, той, що закликає до дій — ред.) більш радикальної тактики, виразно опозиційної: мітинги і навіть студентські заворушення подекуди. Така виклична позиція. "Політика вулиці", як це Барвінський називав і яку Барвінський не любив. Ну, не те, що не не любив, він вважав, що вона неефективна. Звичайно, чим більше емоцій ставало в політиці, а її на початку XX століття переповнювали емоції чим раз, тим більше і з українського, і з польського боку, це веде до зростання радикалізму. Зрештою, і акт терористичний Мирослава Січинського, вбивство Анджея Потоцького й інших прикладів достатньо цього радикалізму. І, звичайно, що погляди помірковані, вони тут мали менше шансів, ну, майже не мали. Звичайно, були розбіжності і в характерах: Грушевський був людиною складного характеру. Зрештою багато хто з українських інтелігентів був тоді складного характеру: і Франко, і Липинський та кого не візьми фактично...Міхновський. От, зрештою, відомі історії про сусідство деколи дружнє, деколи не дуже, Грушевського і Франка. От Барвінський був людиною більш холоднокровною, яка більше ставила на холодний розум, на розрахунок, менше — на емоції. І, зрештою, це відображається в їхніх поглядах на політику.Є ще один дуже потужний політик в Галичині. Напевно, можна назвати його найпотужнішим в тому часі. Це Юліан Романчук. Він довгий час очолював і українські делегації у Віденському, Австрійському парламенті. І спочатку вони з Барвінським теж нормально співіснували, але далі знову пересварилися. І оце виходить таке явище, що Барвінський свариться фактично з усіма політичними своїми спочатку соратниками, а потім вони стають його політичними опонентами. Хоча ціль у них одна і єдина — це українська культура, українська держава, український розвиток. Тільки бачення його досягнення зовсім різні. І тут запитання полягає в такому чині: чи Барвінський не встигав просто за викликами часу, можливо? Чи Романчук не мав терпінн і хотів все й одразу?Одне не виключає інше. Насправді. Тому що, так, поступово Барвінський на початку XX століття втрачає свої позиції, тому що суспільство змінюється, часи змінюються. Настає оця масова політика, коли зрештою запроваджують загальне виборче право до парламенту в 1907 році...Він навіть не балотується. На тих перших виборах загальних він не балотується. Його до цього спонукали, але він відмовився. І, звичайно, в умовах тієї масової політики, ну, ми це добре знаємо, не треба тут історія добре вивчати, що в таких умовах не завжди той, хто пропонує найефективніше рішення, здобуває найбільшу популярність, але й не обов'язково навпаки, звісно. Ну, хто з ким сварився, питання дуже цікаве насправді. Бо Барвінського критикували, навіть не просто критикували, а в пресі, в тій ж газеті "Діло", я вже не кажу про радикалів чи москвофілів, його ну просто знищували. За його позицію по "новій ері" прихильну. За те, що він розумів, що можна співпрацювати, наскільки це можливо, з поміркованими польськими колами. І ця співпраця ніколи не була самоціллю. Зрештою, в моменти, коли польські діячі, ну вже відверто займали антиукраїнські позиції, Барвінський так само йшов в опозицію. Коли вперше українські депутати в сеймі Галицькому склали мандати на знак протесту проти польської політики, то тим, хто оголосив цю заяву, був саме Барвінський, а не хто інший. От, і власне простору для цих компромісів, для поміркованої політики, було все менше. Пристрастей і емоцій — все більше. І Барвінський з його позицією поміркованою, з його акцентом на повсякденній праці, на закладанні фундаменту освітнього, культурного, а не на оцій так званій "політиці вулиці", воно, по-перше, розминалося трішки з тим, що відбувалося, власне, в світі і в Галичині, зокрема. По-друге, це не могло дати йому популярності. Це не тільки його проблема.Саме Олександр Барвінський, коли ми говоримо про українську політику, заснував першу консервативну партію. Але коли ми говоримо таке словосполучення "український консерватизм", навіть Google нам одразу виб'є, звичайно, В'ячеслава Липинського і його працю "Листи до братів хліборобів". Чому так? Чим відрізняється консерватизм в уявленні цих двох українських політиків?Ну, перш за все, тим, що це є трошки різні періоди, тому що "Листи до братів хліборобів" — взагалі головна така теоретична спадщина Липинського. Це є 1920-і роки. Тоді, як пік діяльності Барвінського — це є кінець XIX – початок XX століття, навіть кінець XIX більшою мірою. Друга різниця велика: Барвінський не теоретик жодним чином. Липинський — так. Ідеолог, теоретик, не практик. А Барвінський — це людина практичної політики. Фактично його консерватизм, він з практики.Така трошки кулуарна політика.Річ навіть не кулуарності, а в тому, що він діяв згідно певних засад, принципів, але він не складав перелік собі цих засад, такий якийсь Декалог. Він діяв так, як вважав за потрібне. Поміркованість. Зваженність. Спочатку подумати, тоді робити. Подумати, чи це буде ефективним. Чи взагалі варто це робити. Якщо робити, як робити. Знаєте, ті питання, які консерватор повинен задавати. Знову ж таки, Липинський, в першу чергу він реагував на невдачу Українську революції, українського державотворення вже: і УНР, і Держави Скоропадського, меншою мірою ЗУНР. Барвінський також, але хіба що у своїх спогадах. І ці фрагменти спогадів неопубліковані до сих пір. Вони майже нікому, крім кількох буквально дослідників, не є відомі. А там дуже цікаві думки насправді написані, власне: про брак підготовки, брак освіти, про надмірну жагу слави, про цю проблему одвічну нашу, вона не нова, вона одвічна, популізму. От все це він вважає однми з головних причин, не єдині, звісно, поразки, 1919 року. Ну і звичайно, Липинський — це все таки інший масштаб. Це загальноукраїнська постать. Барвінський, хоча в Києві з'явилася недавно вулиця Барвінського, Львові досі немає, є вул. Родини Барвінський загалом, де вони проживали. Але це все таки більш локальна постать, хоча, звичайно, вартує уваги ширшої.І як завжди, ми з вами зараз запитаємо чату ChatGPT. Трошки Нехай згенерує нам відповідь, можливо, як би відповів Олександр Барвінський на таке запитання: уяви, що ти основоположник українського консерватизму Олександр Барвінський. Як ти вважаєш, що потрібно сучасній Україні: демократія, аристократія чи меритократія?Як Олександр Барвінський, я би підтримав комбінацію демократії та меритократії для сучасної України. Демократія гарантує широку участь громадян у прийнятті рішень та захист прав і свобод. У той же час меритократія сприяє призначенню компетентних та здатних людей на керівні посади на основі їхніх здібностей, досвіду та заслуг. Така суміш допомагатиме створити ефективну та справедливу систему управління, яка сприятиме розвитку країни та добробуту її громадян.Чи могла би бути така відповідь в Олександра Барвінського? І чи, в принципі, меритократія, як явище, вона співставна з консерватизмом?Безумовно, що співставна, тому що в того ж В'ячеслава Липинського, наприклад, його теорія класократії, вона багато в чому меритокритична. Зрештою, те, як Липинський описує аристократію, це аж ніяк не аристократія за правом народження, а за заслугами. Хто себе краще проявляє, для цього треба умови створювати, ті і повинні займати чільні посади. Тому цілком. Меритократія — це універсальний принцип, не лише консервативний.Сьогодні ми спілкувалися про Олександра Барвінського, одного з основоположників українського консерватизму. І ми говорили, зокрема, про те, що в кінці XIX століття багато українських політичних кіл по-різному бачили шляхи одного і того ж, досягнення української державності, досягнення української культури, її розвитку. Але Олександр Барвінський очолював консерватизм, який на початку XX століття не знаходив широкої підтримки серед українських мас. Це була програма "Манускрипт". Ми з вами почуємось вже наступного понеділка. Слухайте Радіо FM Галичина.
