Їхнє офіційне гасло — «Заради кожного життя!». Саме цього принципу вони дотримуються на полях бою. Це парамедики, лікарі, водії, інструктори та просто українці, які не змогли стояти осторонь, і на волонтерських засадах рятують життя наших воїнів. 

З початком повномасштабного вторгнення Росії, потреба у бойових парамедиках неабияк зросла. Саме тут стали в пригоді “Госпітальєри”, які вже мали чималий досвід. 

Тож про роботу батальйону, проблеми і мотивацію волонтерів у ексклюзивному інтерв’ю для “FM Галичина” розповіла парамедикиня “Госпітальєрів” Лілія “Квітка”.

Чи обов'язково мати медичну освіту для того, щоб стати госпітальєром?

Якщо ви хочете бути саме лікарем, то перед вступом до батальйону обов’язково треба мати медичну освіту. Проте у нас є й інші посади, які теж дуже потрібні для евакуації. Це і водії, і парамедики, і багато інших посад. Тому якщо говорити саме про евакуацію поранених з поля бою, то для цього можна просто пройти наш вишкіл. Але якщо ми говоримо про лікування, проведення операцій чи щось подібне, то тут, безумовно, лікар повинен мати відповідну освіту. 

Ви працюєте на волонтерських засадах?

Так, це суто волонтерська діяльність. У мене є окремо робота та навчання. Тому мені доводиться відпрошуватись або брати відпустку за свій рахунок, аби поїхати на ротацію. 

Скільки часу триває ваша ротація?

Я не завжди можу відпроситись надовго, тому зазвичай беру відпустку на два тижні. Проте інколи були випадки, коли я приїжджала на ротацію на два тижні,але напрямок виявлявся дуже завантаженим, і мені доводилось залишатись ще на місяць. Керівництво, де я працюю, тоді погоджувалось на таке, адже все розуміє.

Давайте пригадаємо ваші перші дні перебування в “Госпітальєрах”. Які цікаві епізоди? Чи було взагалі побоювання, хвилювання, готовність? 

Мій максималізм казав мені, що я всіх врятую

Я була сповнена такого дитячо-юнацького максималізму. Він стосувався того, що все буде добре, я всіх врятую тощо. А моєю першою ротацією став Бахмут, де було дуже багато розчарування — багато поранених, постійна робота тощо. В мене спочатку був хаос: що робити? Кому допомагати і при цьому нікому не заважати? Як правильно допомогти? Кому треба допомоги, кому не треба і які саме спеціалісти там працюють? Як взагалі працювати і хто нами керує? Тому перші відчуття були хаос і паніка. Але тоді я зрозуміла, що ми не “Рембо”, усіх врятувати не вдасться, а працювати найкраще — у команді. Коли у вас є підтримка і злагоджена робота, то це найкращий варіант для допомоги бійцям. 

Які головні функції парамедика на війні?

Головне завдання бойового парамедика — це стабілізувати стан воїна та евакуювати його до лікарні. Тобто, він перебуває на полі бою, зупиняє кровотечі, фіксує переломи тощо. А тоді — доставляє поранених до стаціонару, де йому вже надають кваліфіковану медичну допомогу. 

Особисто я — медик, тому працювала на евакавтомобілях та евакпунктах. Це так, тому що я раніше мала досвід у медицині.

Парамедик постійно на полі бою, тому завжди ризикує своїм власним життям. Які ще є труднощі та небезпеки у вашій роботі?

Першою небезпекою є перебої зі зв’язком

Наш особистий досвід підказує, що перша проблема — це перебої зв’язку. Буває, що наші рації “глушать”, буває, що таке ж відбувається і з особистими телефонами тощо. Якщо говорити про евакуацію, то це дуже неприємні та небезпечні моменти. Тому ми всіляко намагаємось зв’язатись із евакмобілями і передати інформацію, яку можна озвучувати відкрито. 

Другий момент полягає у тому, що ми є добровольчим батальйоном і не завжди Збройні сили, хочуть з нами співпрацювати. Особливо на початкових етапах знайомства з бригадою. Вони нас не знають, ми їх не знаємо, вони не знають наші можливості, хто з ким працює, яку відповідальність можна надати і що зробити, аби забезпечити якомога краще надання кваліфікованої допомоги пораненому. Тому всі початкові етапи комунікації з військовими відбуваються складно. 

Третє — це погодні умови. Дощ, сніг, вітер — це все на нас впливає. Наприклад, раз був випадок, що ми довго не могли виїхати до поранених, бо банально застрягли в болоті, а наш реанімобіль доволі важкий. Тут, знову ж таки, нам допомагали військові, щоб ми виїхали і забрали важкого пораненого, який може транспортуватись тільки у лежачому стані і тільки в реанімобілі. 

Якщо говорити про медикаменти, то чи вистачає їх? 

У нас прекрасно працює склад забезпечення і по ліках у нас є все, що нам потрібно. Мені потрібні препарати для анестезіологічного забезпечення, і вони є на складі. Я намагаюсь брати мінімальну кількість за потребою. Зазвичай контактую з військовими медиками і ми можемо взяти потрібні ліки. Тобто наразі в мене з цим проблем не було.

Проте знаю про випадки, коли було обмаль ліків. Тоді парамедики брали якомога більше препаратів у свій реанімобіль, але тоді часто порушуються умови зберігання ліків. Не у всіх автівках, наприклад, є підігрівач інфузій чи щось подібне. 

Чи вистачає зараз добровольців, які хочуть стати “Госпітальєрами”? 

Завжди є брак саме медиків

Не можу сказати, чи вистачає. Я не знаю, які напрямки ще не закриті чи які закриті, проте завжди є брак саме медиків, оскільки медики потрібні на “медеваках” (це етап евакуації пораненого від штабпункту до лікарні) та на самих штабпунктах. Я, наприклад, відразу попереджаю, що нам потрібні лікарі, анестезіологи, лікарі екстреної медичної допомоги або хірурги. Проте, оскільки ми добровольчий батальйон і у всіх є або своя робота, або вони зайняті повністю, ми не можемо виділяти час суто для волонтерства. 

Що вас підбадьорює і мотивує ось так на власний ризик їздити і допомагати хлопцям?

Самовідданість військових мотивує і нас

У першу чергу це ставлення наших бійців. Іноді вони, отримуючи поранення, інколи навіть важке, соромляться звернутися по допомогу. Наприклад, був раз випадок: боєць звернувся зі скаргами на біль у шийному і поперековому відділі хребта. З анамнезу було діагностовано, що він отримав вже декілька мінно-вибухових поранень, проте не звертався за допомогою, оскільки у них там штурм, і він не може зараз покинути підрозділ. Тому він просив “дати йому щось, аби міг негайно повернутись до хлопців”.  А у нього в цей час вилазять диски двох шийних хребців. І оця вмотивованість військових мотивує і нас. Вони самовіддано відвойовують нашу землю, то як можна лінуватись нам? В таких умовах я розумію, що якщо хлопці навіть з такими важкими пораненнями рвуться в бій, то як медик може їм не допомогти? 

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені спікерами.

Читайте також: Підривають склади та отруюють їжу: як українські партизани чинять спротив на окупованих територіях