Відповідно, під час бойових дій багато об'єктів культурної спадщини України були знищені, пошкоджені або потрапили під загрозу. 

1-го квітня 2022-го року, тобто трохи більше, ніж за місяць від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, ЮНЕСКО повідомила, що війною повністю або частково було знищено не менше 53-х об'єктів культури, станом на липень 2023-го року ЮНЕСКО підтверджувала вже знищення або пошкодження 281-го об'єкта культурної спадщини. 

Скільки памʼяток культури ми втрати під час повномасштабного вторгнення, скільки і чого саме Росія вивезла з тимчасово окупованих територій України і чому саме об’єкти культурної спадщини стали ціллю тих, хто до слова “культура” немає жодного стосунку? Про це в ексклюзивному інтерв'ю для “FM Галичина” розповіла експертка з музейної справи та збереження культурної спадщини Катерина Чуєва.

Скільки загалом в Україні є обʼєктів культурної спадщини і скільки з них не вдалося зберегти, зокрема за час повномасштабного вторгнення Росії в Україну?

Насправді це дуже непросте питання. У нас є об'єкти культурної спадщини саме нерухомі, тобто споруди або археологічні пам'ятки, які мають статус пам'ятки місцевого або національного значення або, наприклад, статус так званого щойно виявленого об'єкта культурної спадщини, який раніше не мав офіційно захищеного статусу. Але також є величезна кількість об'єктів, які, безумовно, мають історичну, архітектурну або мистецьку цінність. Це, наприклад, твори монументального мистецтва, мозаїки чи вітражі, які сьогодні ще такого офіційно захищеного статусу не отримали, але так само втрачаються або руйнуються під час бойових дій. І, власне, тому відповісти на це питання дуже непросто. 

В Україні нараховується приблизно 160 тисяч памʼяток культурної спадщини місцевого й національного значення

Щодо кількості об'єктів, то формально вважається, що в Україні є до 160-ти тисяч пам'яток культурної спадщини місцевого й національного значення. Кількість щойновиявлених об'єктів потрібно уточнювати, тому що вона постійно змінюється в залежності від роботи органів місцевого самоврядування. Але, на жаль, порахувати ті об'єкти, які не мають захищеного статусу, ми сьогодні просто не в змозі.

Ну й окремо розглядаються об'єкти, які є рухомими, тобто музейні предмети. І тут є ще один важливий та цікавий нюанс. Наприклад, деякі об'єкти спадщини в українських музеях під відкритим небом є саме музейними предметами, а не об'єктами архітектурної спадщини.

На початку повномасштабного вторгнення після ракетних російських обстрілів із музею, який палав, люди діставали картини Марії Приймаченко та текстильні роботи Ганни Верес. У березні постраждав Меморіальний центр Голокосту “Бабин Яр”. Ми памʼятаємо кадри зруйнованого драмтеатру у Маріуполі із написом на асфальті “Діти” і памʼятаємо Преображенський Собор в Одесі, у який влучила російська ракета і в якому загинула людина. На жаль, цей перелік дуже і дуже довгий. Що з найбільш цінного ми втратили за цю війну – яку памʼятку чи обʼєкт нашої культурної спадщини?

На це питання також дуже непросто відповісти, тому що одна справа, якщо ми маємо, наприклад, ситуацію пошкодження об'єктів ЮНЕСКО, як це сталося в Одесі або в буферній зоні ЮНЕСКО у Львові. Зовсім інша ситуація, коли мова йде про набагато менш відомі об'єкти, але знакові для регіону. 

Наприклад, ще на початку повномасштабного вторгнення, на жаль, була дуже сильно пошкоджена будівля першого музею у місті Чернігові, музейної будівлі, яка належить обласній бібліотеці для юнацтва. Власне Музей українських старожитностей Василя Тарновського, який був зведений на початку двадцятого століття, – це унікальна будівля, яку дуже сильно пошкодили. На щастя, зараз вона стабілізована і консервована завдяки зусиллям міжнародних партнерів. Але, наприклад, для міста Чернігова, та і мені здається, для всієї України, це знаковий об'єкт, який пов'язаний з історією музейної справи, з історією становлення української ідентичності та свідомості. І для регіону він, безумовно, має унікальне значення. І таких об'єктів безліч. 

Росія пошкодила або повністю зруйнувала щонайменше 872 об'єкти, які мають статус пам'ятки культурної спадщини

Ми не можемо багато говорити про пошкодження, наприклад, в Донецькій чи Луганській областях. Зокрема, через те, що моніторити пошкодження на окупованих територіях або безпосередньо на лінії фронту все ще дуже складно. Не так багато інструментів для цього існує, але ми втратили величезну кількість об'єктів там. Тільки за офіційними підрахунками, які здійснюють обласні й військові адміністрації, станом на зараз зафіксовано пошкодження або повне руйнування щонайменше 872-х об'єктів, які мають статус пам'ятки культурної спадщини. З них 120 національних, решта – пам'ятки місцевого значення або ще не виявлені об'єкти культурної спадщини. Але, на жаль, ця цифра неповна. 

Ми згадували вже про собори і церкви, які постраждали під час війни. Зокрема росіяни обстрілювали і церкви Московського патріархату. Які ще собори й храми постраждали і як ми будемо їх відновлювати? А можливо є й ті, які вже відновили? Розуміємо, що репарацій від Росії ніяких поки ми не отримаємо. То ж, за які гроші ми буде відновлювати всі ці релігійні пам'ятки? 

Я думаю, що це питання, мабуть, найбільш доцільно буде поставити нашій Державній службі з етнополітики і свободи совісті, тому що безпосередньо ДЕСС відповідає за зв'язки з релігійними громадами. Вони ведуть найбільш повну статистику всіх зруйнованих релігійних об'єктів на території України. Якщо Міністерство культури або громадські ініціативи у сфері культури переважно зосереджені на пам'ятках культурної спадщини чи на об'єктах, які мають таку цінність, то такий повноцінний перелік веде Держслужба з етнополітики і свободи совісті. І вони, власне, обговорюють з громадами шляхи відновлення. 

Справа в тому, що значна кількість тих об'єктів, які не розташовані в пам'ятках культурної спадщини, є власністю або громад, або парафій. Тобто мова до останнього часу не йшла про те, що держава виділяє кошти з бюджету, а тому кожна громада буде шукати свої можливості для того, щоб відновити такі об'єкти. Якщо ж йдеться про об'єкти культурної спадщини, то, звичайно, ситуація складніша. В першу чергу їх необхідно консервувати там, де це можливо. Але є дуже складні пошкодження об'єктів, наприклад, в Святогірську, де розташований Святогірський заповідник і Лавра. Вони зазнали серйозних пошкоджень. 

Деякі памʼятки не є на балансі громад, що складає велику проблему для їхнього подальшого відновлення

Наскільки я розумію, ще дуже далеко до остаточного вирішення питання, в який спосіб, за який кошт і як за умов регулярних обстрілів взагалі можна буде законсервувати ці об'єкти. Тому ситуація тут дуже різниться від регіону до регіону і в залежності від того, кому, належить об'єкт. Деякі пам'ятки, як виявилося згодом, фактично не є на балансі місцевих громад, що складає велику проблему для їхнього подальшого відновлення, тому що в будь-якому випадку має бути балансоутримувач, який відповідає за те, що відбувається з цією пам'яткою. І, наприклад, деякі зруйновані дерев'яні церкви, які зазнали ушкоджень внаслідок обстрілів і пожеж, буде проблематично відновити. Такі ситуації були в Житомирській області. Тому це комплексне і доволі складне питання. 

Що крали окупанти та як Україна буде повертати вкрадену історію? І чи є надія, що, все-таки, на прикладі Скіфської пекторалі, яку у 2014-му році росіяни поцупили, ми повернемо й усі інші наші памʼятки минулого?

Сотні тисяч предметів культурної цінності наразі перебувають в музеях Санкт-Петербургу та Москви

Завжди, на жаль, доводиться згадувати про те, що така практика існувала не тільки в сучасній Росії, а що це практика будь-якої імперії та імперських центрів відносно тих регіонів, які вони вважали “своїми”. Впродовж останніх кількасот років з території України внаслідок “досліджень” або будь-яких інших процесів, які відбувалися, зокрема й боротьби проти релігії і церков на початку 1917-го року, існувала практика – масово вивозити культурні цінності з території України до імперських або пізніше радянських столиць. Насправді дуже складно порахувати цю точну цифру, але це десятки і сотні тисяч предметів, які наразі перебувають в різних музеях Російської Федерації, переважно в Санкт-Петербурзі та Москві. Але ми дійсно, на жаль, не знаємо повної цифри, тому що більшість інформації закрита для дослідників й, очевидно, буде закритою ще дуже довго.

Походження не кожного музейного предмету можна відстежити станом на сьогодні, тому що це велика й кропітка робота. Найбільш цінні знахідки вивозили до Імператорського Ермітажу, пізніше до Державного Ермітажу, і там залишалися в різний спосіб під приводом виставок або інших подій. І, на жаль, ця практика отримала своє продовження. Ми знаємо, що деяка частина кримських колекцій була незаконно переміщена з території Криму до Росії, і немає певності, що ці предмети повернуться найближчим часом, наприклад, на територію Криму. Швидше за все, ні, принаймні так припускають наші колеги. Тому сказати про те, наскільки ефективно і швидко можна буде повернути ці колекції, я думаю, найближче десятиліття не доведеться. 

На жаль, у світовій практиці не так багато кейсів, коли подібного роду питання вирішувалися швидко

Нам потрібно мати максимальну інформацію щодо усіх вивезень і втрат, зокрема до тих, які були до початку війни, тобто до 2014-го року. Ну а вивезення, які відбулися з 2014-го року чи тим більше зараз, безумовно, є незаконними, тому що вони повністю суперечать українському законодавству та міжнародним конвенціями. Єдине, на жаль, у світовій практиці не так багато кейсів, коли подібного роду питання вирішувалися і вирішувалися швидко. Справа Скіфського золота зайняла 10 років. Тому говорити про те, що такі речі відбудуться швидко, станом на зараз не можна.

Як ведеться документування шкоди, яку нам зробила Росія? Хто цим займається і коли нарешті ми зберемо повноцінний єдиний великий реєстр?

Справа в тому, що спроб створити такий реєстр було кілька. Безпосередньо Міністерство культури й інформаційної політики, низка громадських ініціатив, а також низка міжнародних організацій фокусувалися на тому, щоби моніторити й фіксувати злочини проти культурної спадщини або пошкоджень і руйнування об'єктів внаслідок військової агресії Росії. Що потрібно враховувати? Ми маємо справу з двома видами документування, які дещо відрізняються один від одного. 

Перше – це документування для майбутнього відновлення. Тобто власне стан об'єктів, максимальна фіксація стану після пошкодження або внаслідок руйнування. Для того, щоб ті фахівці, які пізніше займатимуться консервацією і реставрацією об'єктів, мали якомога більш вичерпну інформацію про його реальний стан та реальні пошкодження. І це той тип пошкоджень, з яким Україна до війни не зіштовхувалась. Тобто пошкодження внаслідок фізичного старішання об'єкту – це одна ситуація, і пошкодження внаслідок систематичної дії вибухових хвиль або прямого влучання – це, звичайно, зовсім інше. І, відповідно, щоб правильно й грамотно зафіксувати такі пошкодження, потрібні консультації з міжнародними фахівцями, які мають досвід. Станом на зараз цей процес відбувається в декількох форматах. Є вся статистика, яку публікує Міністерство культури та інформаційної політики.

Другий тип – документування з виїздом на місце. І це роблять значною мірою громадські організації або місцеві органи охорони культурної спадщини, де є фахівці, які виїжджають на місця, інспектують пошкодження і складають відповідні акти згідно з українським законодавством. 

Ще один тип документування, який відбувається обов'язково правоохоронцями, це фіксація воєнних злочинів. Вона відбувається для того, аби її додали до кримінальних справ, які пізніше мають передати міжнародним інстанціям для того, щоб розглядати питання репарацій після війни. Тобто всі ці види документування здійснюється і дуже тісно між собою співпрацюють. Співпрацюють громадський і державний сектор, тому що отримати відповідне належне фінансування громадському сектору зараз простіше, ніж державному, і, можливо, вони мають трохи більше часу і ресурсу на те, щоб спокійно виїхати на місце і там, де дозволяє безпекова ситуація, все це зафіксувати. 

Верифікована інформація й досьє на кожен зруйнований обʼєкт допоможе нам довести воєнні злочини РФ у міжнародних судах

Ну і, нарешті, є ще один тип документування, який здійснюють міжнародні організації. Наприклад, цифри ЮНЕСКО, які ви сьогодні можете побачити на їхньому сайті, будуть дуже суттєво відрізнятися від української статистики. Відбувається це тому, що експерти ЮНЕСКО збирають різні види джерел, тобто вони використовують офіційну статистику, те, що роблять громадські організації, супутникові знімки. І на основі цих зведених даних вже виводять свою певну цифру. І це відбувається, звісно, повільніше, ніж робота на місцях. Тому ці цифри завжди будуть відрізнятися і трохи відставати. Найголовніше, щоб вся ця статистика була обов'язково верифікована і максимальна кількість даних щодо кожного об'єкту, від першої згадки про руйнування й до всіх вжитих заходів або повторних руйнувань внаслідок бойових дій, була зафіксована в якості великого досьє на кожний конкретний об'єкт. Тільки в такому випадку матимемо вичерпну інформацію, перевірену й верифіковану з різних джерел. 

1-го січня у новорічну ніч росіяни атакували Львівщину “шахедами”. Ворожі обстріли повністю знищили музей-будинок головнокомандувача ОУН Романа Шухевича на околиці Львова. Тоді ж, 1-го січня, внаслідок ворожих обстрілів у Дублянах постраждав історичний корпус університету, у якому колись навчався провідник ОУН Степан Бандера. Яка мета цих ракетних ударів і невже університет чи музей – це ті місця, на знищення яких росіяни готові витрачати сотні тисяч доларів? 

Боюся, що так. Тому що, як ми вже розуміємо, ця війна містить щонайменше елементи культурного геноциду. Цей термін не є вживаним в міжнародному праві станом на зараз. Були спроби його закріпити, але, поки цього немає. Справа в тому, що окрім фізичного знищення об'єктів військової, промислової та критичної інфраструктури, росіяни як люди, які мають імперське минуле, розуміють значення всіх місцевих рухів і культури, місцевої мови, звичаїв, традицій і багатьох інших речей. Це дійсно елементи, які пізніше будуть визнані і введені на міжнародному рівні в обіг як термін "культурний геноцид", на жаль, на прикладі України. 

Росія знає, що культура – елемент національної безпеки

Знищення тих елементів національної ідентичності і тих базових структурних основ цієї ідентичності і матеріалів, на базі яких вона будується, а музеї, архіви, бібліотечні й наукові видання і є такими підвалинами національної ідентичності. І тому ці об'єкти дуже тісно пов'язані з питанням національної безпеки. Вони, на жаль, залишаються такими об'єктами, цілями для будь-якої агресії з боку країни, яка хотіла би відновити свої імперські кордони та панування. І тому, на жаль, такого роду удар був передбачуваний, і лунали застереження, що об'єкти з музею варто повністю забрати, тому що в Україні станом на зараз немає достатньо безпечних місць. 

Емма Стадник для “FM Галичина”.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені спікерами.

Читайте також: Велика “експертна” проблема України