Вітаю, друзі! Мене звати Юла Бєльська. Поруч мене психолог-практик Василь Зима. Я насправді мушу висловити свою схвильованість, тому що днями мені на очі потрапила статистика, яка говорить про те, що українці почали більше вживати алкоголю. Зокрема, 26% опитаних кажуть, що п'ють більше, ніж до початку повномасштабного вторгнення. Тож тема №1 сьогодні — це алкоголь як метод боротьби зі стресом.
Ну що ж, з одного боку, цю статистику я бачив і з одного боку, це не такий аж високий показник. Але погано те, що люди стали більше пити. При тому, що ми розуміємо, що величезна кількість людей зараз знаходиться на фоні, які в принципі не п'ють. Тому ті, які залишаться в тилу, їх стало більше. Це означає, що, в принципі, їх стало більше.
Тобто цивільні більше випивають?
Цивільні почали більше випивати. Я скажу так: це ні від чого не врятує, одразу скажу. Чому люди випивають? Тому що це найлегший спосіб позбутися тих проблем, які є. Але питання в тому, що проблеми, вони реальні. А алкоголь — це уявне позбавлення від цих проблем або уявне бажання цих проблем позбутися. Алкоголь ніяких проблем, жодних проблем не вирішує.
Ну а як, дивися, вони ж говорять про те, що дійсно їм допомагає трішки перезавантажитися, відійти від реальності. Тому що дійсно в статистиці так і зауважується, що 3% людей, які вживають алкоголь фактично щодня, їхнє пояснення — це "нам так легше". Тобто, по суті, 0,5 оковитої, так, для прикладу, можуть полікувати душу?
Так, воно може зняти певною мірою стрес. Так, воно відключає певні точки, так би мовити, в ділянках головного мозку. Так, воно дає якусь певне уявне щастя, ейфорію, ще якісь речі. Але в будь-якому разі ти прокидаєшся зранку і все повертається. І тут ще яка велика проблема, багато людей зараз, як ми говорили минулої програми, 88% перебуває в стані стресу. Стан стресу — це може бути і стан агресії, і стан невмотивованої агресії. І коли людина випиває алкоголь, тим паче, коли вона себе не контролює і випиває більше, ніж там є її норма, умовно кажучи, в неї може бути якась неадекватна і непрогнозована поведінка. Я, читаючи новини кожного дня, власне, готуючись до новин, я бачу, стільки історій з тим, що хтось когось вбив, хтось когось зарізав, хтось комусь голову відрубав Ну, це реально правда. І це люди робили в стані алкогольного сп'яніння. Тому алкоголь в стані війни дає ще і ту проблему, що люди можуть вчинити якісь нехороші речі. Ну і просто викликає залежність, викликає звикання. І людина, яка каже: "Я не алкоголік. У мене все нормально", вже насправді алкоголік.
Тобто як зрозуміти, що ти вже алкоголік? Гучне слово. Страшне слово. Його багато хто не любить. Хтось просто каже: "Ну, це залежність, так лайтово, від алкоголю. По суті, ти алкоголік. Як це зрозуміти, що ти вже алкоголік?
Ну, є кілька стадій. Крайня стадія — це коли ти фізіологічно залежний від алкоголю, коли людина, грубо кажучи, зранку прокидається і її трусить, руки трусить і треба просто випити для того, щоб вона могла, в принципі, жити й не померла, і щоб її не забрала швидка. Їй просто треба випити, щоб вона якось прийшла в норму, так само, як наркоману. Але навіть якщо ти, умовно кажучи, щоп'ятниці приходиш в бар випити пива або якогось іншого алкоголю щоп'ятниці, або щосуботи, це вже є алкоголізм. Тобто якийсь лайтовий, це там, можливо, перша стадія. Якщо ти п'єш частіше, це вже більш серйозна проблема. Потім на якомусь етапі ти доходить до того моменту, коли ти вже не можеш не пити і алкоголь стає для тебе фізіологічною потребою. Насправді цей шлях проходить настільки непомітно, настільки швидко. Ну хто цей шлях не пройшов, тим здається, що це неможливо. Я скажу, що в мене були певні проблеми з цим в житті, скажу, що це проходить дуже швидко. І це тобі здається до остатнього, що це все неправда, що ти не алкоголік і все в тебе добре.
Тобто на фізичному рівні ми зрозуміли, але на ментальному тоді як воно проявляється оця от залежність від алкоголю? Що може бути з ментальним здоров'ям?
Ну, в людини, скажімо так, в людини руйнується її особистість. Це перше. Людина стає демотивованою. Її активізація, активація прямо залежить від кількості вжитого алкоголю або від розуміння того, що я буду вживати алкоголь. Тоді в людини якось підіймається, настрій, їй стає весело, добре. Вона стає товариською. В неї якісь ідеї з'являються. Коли в неї цього нема, вона, грубо кажучи, вимикається і працює в режимі очікування або в режимі вимкненого екрану. Тобто ти руйнуєш особистість, ти руйнуєш свій характер, ти стаєш не вмотивованим, ти фізично стаєш слабким. В час війни це мінус, це програш. В час війни всі люди мають бути максимально, для себе самих, я не кажу там для фронту, для перемоги, для себе самих ви маєте бути максимально зосереджені, вмотивовані, фізично і ментально сильні. Тому що, умовно кажучи, кожен день може принести якусь таку несподівану, коли від тебе для порятунку тебе і твоєї родини буде вимагатися сила, зібраність, впевненість і активність, а цього просто може не бути. Тому не обманюймо самі себе! Ми знаємо, що ми живемо в час війни, тому в час війни краще з цією гидотою не гратися.
Ну, психологічна загальна практика, так, світова говорить про те, що, зокрема, воїни, які повертаються з різноманітних війн, вони мають психологічні проблеми, тобто проблеми з ментальним здоров'ям і часто якраз запивають їх алкоголем. Можливі навіть наркотики. Не дай Боже, там насильство в сім'ї відбувається. Яким чином зробити так, щоб це наших героїв не стосувалося в майбутньому?
Я працював з такою родиною, де чоловік військовий, одержавши травму під час бойових дій на початку вторгнення, він приніс це в родину. Я працював з його дружиною, бо важливо, щоб вона могла з ним впоратися. І це певною мірою допомогло. Тут я скажу дуже коротко, що абсолютно закрити цю проблему ми не зможемо. Це буде. Люди будуть пити. Людям снитимуться жахи. Людей переслідуватимуть жахи. Просто поряд з цим треба людям допомагати. Це мають бути психологічні центри. Родина має бути навчена, як діяти в цій ситуації. Ну а якщо дійсно є в людини такі травми і така залежність від війни, яка вимагає медикаментозне лікування, тоді вона має йти до лікаря, до психотерапевта, який має це прописувати.
Власне, тут питання, що в Україні насправді ж не вистачає спеціалізованих військових психологів, психотерапевтів. Чи може, я якщо правильно скажу, такий психолог загальної практики допомогти військовому вирішити його ментальні проблеми.
Залежно від того, в якому стані він перебуває, яка проблема, які травми в нього є. Якщо це можна вирішити психологові, він може це вирішити. Але знову ж таки має бути проведена діагностика. Лише після діагностики можна говорити, чого людина насправді потребує.
На жаль, наші реалії сьогодення виглядають так: все частіше в містах ми можемо бачити українських військових, героїв, які приїхали на реабілітацію і в них немає кінцівок. Хтось вже отримав свій протез, хтось на нього чекає. І тут питання у нас наступне: яким чином навчити суспільство правильно реагувати на наших героїв, ось таких от героїв з інвалідністю, щоб не завдати їм ще більшого болю?
Я скажу просто для початку. Від цих людей не треба ховати очі. Не треба ховати очей. Це перше. Друге, не треба їх розглядати з цікавістю або з такою, знаєте, неадекватною увагою так, ніби ви щось таке побачили, чого ніколи взагалі в світі раніше не було. Людина буде почуватись, ніби вона, знаєте, десь на якійсь виставці або на поличці в магазині стоїть.
Тобто це зайва увага, яка, звісно, може не нашкодити ментально, так?
Так, не можна і так іти, ніби як вам вам незручно, треба якось десь очі сховати. Ну ніби взагалі вас тут не мало бути. Я не хочу вас бачити. Так не має бути. Треба дивитися на людей. Якщо так вже сталося, що ви дивитеся, ви зустрілися очима, дивишся нормально, спокійно. Немає бути якоїсь жалості або "чим вам допомогти". Ви нічим не допоможете. Ваша жалість ніяким чином не вплине. Ваша надмірна цікавість може викликати в людини якісь для вас незрозумілі речі. Тому найголовніше для цих людей це те, як їх сприймає їхня родина, їхні найближчі люди. Повірте мені, що те, як там хтось на вулиці дасть якийсь подарунок, подасть руку, подяку за те, що ви воювали, подякує, умовно кажучи, за перемогу, це одна історія. Найважливіше, що родини мають бути готові цих людей прийняти, з цими людьми навчитися жити, змінитися під цих людей, тому що людина, яка немає кінцівок, вона вже буде жити трохи інакше, не так, як вона жила до цього. Це зрозуміло. Вона не зможе вийти грати у футбол, умовно кажучи, або не зможе правою рукою писати, або не зможе ще чогось робити. Ну плюс, до фізичних травм додаються і психологічні травми цих людей. Тим паче, що людина, війна от зараз, це через 20 років, вона (людина) потрапила додому вже без кінцівок. Ну й там далі вона вже має якось жити. Тому ви маєте зрозуміти, що ця людина змінюється, життя змінюється і родина повинна до цього адаптуватися. А на вулицях найголовніше: транспорт, заклади різні, ви повинні людям допомагати, підтримувати, приймати і показувати їм, що вони такі самі, як ви.
Ну але з одного боку, отака от допомога, навпаки може показати, що людина наразі в таких умовах, що не може виконати якусь ту чи іншу дію, що могла зробити до того, як травмована була, так. Ну і тут наступне питання. Уявимо ситуацію: трамвай, я заходжу, стоїть військовий. Він без кінцівки, без руки. Він намагається там розчепнути свого наплічника, щоб дістати там гроші, заплатити, наприклад, за проїзд. Умовно така ситуація. Питання наступне: як я маю зреагувати, бо ж не можна жалість викликати, в себе почуття жалості до такого воїна, як я маю зреагувати, щоб йому і не було образливо, і щоб ще більше його в ту депресію, можливо, яка в нього є там, на початкових стадіях, щоб він не занурився. Я маю що, просидіти і не звертати увагу, бо він сам може впоратися чи як?
Ну, тут немає знаєш такої відповіді, яка була б ідеальною в цій ситуації, тому що різні люди, різні обставини, все може бути по різному. Але, в принципі, в цій ситуації або в інакші ситуації, коли людина намагається заїхати на пандус, десь в неї не вистачає сил докрутити ці колеса, якщо це не механічний візок, або десь в транспорт намагаються теж заїхати, але там багато людей і хтось десь там не розтупається. Ну це нормально сказати: "Люди, відійдіть, будь ласка, їде там військовий на візку". Це нормально сказати. Також можна подивитися і нормально, спокійно запитати: "Чи не потрібна вам допомога". Тобто запитати про допомогу це нормально. Ненормально, ще раз кажу, показати, що ви людину жаліє.
Так, тут, до речі, я ж мушу зауважити, що ми ж не говоримо "каліка". Ми не говоримо "неповносправний". Ми говоримо "людина з інвалідністю". Це вже от відрізає той моменти жалю якийсь, а більший акцент на людині робить, ніж на тій проблемі. І тут у мене також буде питання стосовно цього. А скажи, будь ласка, а як дітям тоді пояснити? Тому що діти це якраз ті, які найщиріше і найактивніше можуть зреагувати, якщо їм батьки правильно не розкажуть, яким чином треба там не бігти, не починати вголос говорити "дивись, дивись, а там в чоловіка немає руки" чи щось по типу того, так. Як з дітьми пропрацювати цей момент?
В мене є знайома дитина. Він вже не зовсім маленький, але ще й не дорослий. І він, бачачи на вулицях міста, зокрема на вулицях Львова, воїнів без кінцівок, травмованих на війні, в нього з'явився страх того, що він може втратити кінцівку. Ну, це така реакція. Для мене це неочікувано. Тобто він тепер боїться, що от, побачивши цих людей, побачивши це в реальності, він тепер боїться, що з ним може щось таке подібне трапитися. Діти, які зовсім маленькі... Тут зараз довго про це говорити і я думаю, що краще все таки залучати дитячих психологів до цього, але дітям треба найголовніше пояснити, що це люди такі самі точно, як ти, такі самі, точно, як твоя мама, і до них треба ставитися точно так само і не робити акцент на тому, що у дяді немає ручки чи у дяді немає ножки. Це можна поговорити з дітьми, але найголовніше дати дітям, що це не якісь інакші люди, вони точно такі самі люди, як ти. Якщо про це говорити, якщо це пояснювати і показувати правильне відношення до цих людей, то я думаю, що всі діти це зрозуміють. А от такі страх, що й зі мною теж може це трапитися. Бо цей страх зараз виникає, коли закінчиться війна і ми побачимо тисячі цих людей на вулицях, це також впливатиме на людей. Ну, тут треба просто дати дітям розуміти об'єктивну реальність війни і об'єктивні наслідки цієї війни. Умовно кажучи, коли йде дощ, ми мокрі, коли ми падаємо, ми розбиваємо руку, коли йде війна, люди травмуються. Це просто факт, який є. Треба це пережити і треба цьому суспільству разом: і таким людям, і таким людям, і іншим людям, треба разом жити і одне одного підтримувати і поважати.
Тут одразу хочеться подякувати національному реабілітаційного центру "Незламні", які, власне, піклуються про українських воїнів і дають їм і потрібну психологічну допомогу, і працюють на те, щоб кожен мав дійсно протез. І як показується в соціальних мережах, воїни вмотивовані. Вони або ж хочуть повертатися на фронт, або хочуть далі заново жити. І усмішки на їхніх обличчях справді безцінні. Так що їм справді велика дяка за це.
Війна триває і ми насправді маємо надмірну смертність, кажуть демографи. Крім того, додається важливий нюанс — народжуваність стала меншою в нашій країні. Ось маємо наступну статистику.
Ну от, скажімо, для того, щоб просте було відтворення поколінь, треба, щоб одна жінка за своє життя народила 2,13-2,15 дитини. 2021 року в нас було 1,1, тобто в 2 рази менше. 2023 року я переконана, що буде катастрофічне падіння народжуваності. Дай Боже, щоб ми зупинилися на 0,8. Дай Боже!
Я особисто для себе зачепилася за 2 слова, тому що, що значить жінка повинна? Тобто я повинна народити дві і більше дитини, щоб генофонду покращити ситуацію. Чи повинна я, Василю?
Така теза звучала в нацистській Німеччині, що жінки повинні народжувати для Рейху нових солдатів. В Сполучених Штатах Америки, скажімо, я такої тези не чув. Після Другої світової війни вони теж втратили своїх військових, але там просто були створені умови для того, щоб люди розвивалися, мали фінансові подушки певні і народжували дітей. Думаю, треба створити умови, а змушувати жінок... Я цього не сприймаю і це не буде сприйняте жінкам перш за все.
Так і тут є нюанс, тому що я так подивилася по коментарях. Звісно, є більшість, яка каже: "Моє тіло, моє діло. Мені тільки вирішувати, що я маю робити, а що я не маю робити". І є частина людей, які реально кажуть, що місія жінки продовження роду, а тим паче зараз, коли у нас повномасштабна війна, гинуть люди. Так що давайте, напевно, дівчата, ми всі з вами зробимо крок наступний, тобто будемо народжувати, бо ж нам націю потрібно берегти. Це що гіперболізований патріотизм?
В цьому разі, очевидно, я думаю, що кожна людина, яка подібне пише, повинна своїм прикладом це показати. Це раз. Друге, дуже багато дітей і жінок в Україну не повернуться. Це два і це теж факт. Не знаю, скільки їх буде, але це буде. Третє, що жінки після війни, особливо ті, які жили в Україні, пережили цю війну в Україні, навіть якщо десь подалі від лінії фронту, але в Україні, вони будуть травмовані тим, що, народжуючи хлопчиків, зокрема й навіть дівчаток, вони будуть розуміти, що це можуть бути люди, яких а.) колись заберуть на війну, б.) які можуть загинути під бомбування або можуть загинути їхні діти. Коли ти народжуєш дитину, ти розумієш, що ця дитина може бути потім, її потім можуть діставати з-під завалів якогось будинку. І ця травма теж буде у жінок, тому що перед їхніми очима були руйнування, коли молодих хлопців привозили матерями в трунах з фронту і це буде стояти перед очима. Як тут змінити картинку, щоб людина побачили нове життя, радість, Україну, в якій 50 мільйонів населення радісних квітучих дітей, отут питання.
Я тут просто приклад приведу. Рішення ситуації зі Стародавньої Греції — багатоженство, Коли там відбувалися війни, тобто дозволялося багатоженство. Одразу покоління збільшувалася, кількість народжуваності збільшувалася. Як тільки війна завершувалася, стабілізувалася оця от ситуація, все, далі заборонялося багатоженство. В Україні такий би метод міг би сприйнятися?
Ні, я тут і поясню чому. Взагалі в Україні багатоженство не може бути сприйняте, тому що була така прекрасна галичанка, якщо не помиляюся, Роксоляна, яку привезли до Туреччини, і там вона стала дружиною турецького султана. Так от, навіть там, в Туреччині, де багатоженство і гареми — це було правилом якоїсь святині, на яку ніхто не міг підняти руку, вона там розігнала гарем і залишилась єдиною дружиною султана. Тому якщо Роксолана, українка, навіть в Туреччині зміна правила, то точно чужі правила тут, в Україні, ніхто нашим жінкам нав'язати не зможе.
Я мушу ще зауважити, що там і в коментарях каміння полетіло в бік ЛГБТ-спільноти, яка теж зараз хоче бути видимою, але це вже буде тема нашої наступної програми.
І чекатиму на цю тему з нетерпінням.
Василю, я тобі насправді дякую. Всім нашим слухачам, глядачам хочу побажати справді ментального здоров'я, тому що про нього потрібно піклуватися. Воно завжди на часі!