Російськомовна жінка ллє бруд на порядну галичанку чи не дуже порядну? Медична марихуана — легалайз наркотиків в Україні чи таки гостра необхідність? Відшити воєнкома за кілька хвилин — новий флешмоб у соціальних мережах? Про це та трішки більше сьогодні спілкуємося з психологом Василем Зимою. Мене звати Юла Бєльська. Пропоную одразу до першої теми переходити. Це, власне, Львів, ринок і сварка продавчині з російськомовною українкою. Ну принаймні так ми зрозуміли. Отже, що тут відбувається? Пані відмовилася обслуговувати російськомовну жінку, як тільки та до неї почала говорити російською.
Я вапшє с вамі нє разгаваріваю!
На українській мові! Ти у Львові знаходишся! Ти у Львові знаходишся, я тобі сказала! Мр*зота, поїхала звідси, поїхала звідси, я тобі сказала! На українській мові спілкуєшся!
Та я краще знаю українську мову, ніж ти!
Так спілкуйся нею, ма*да туп*рила! Українською мовою спілкуйся у Львові, ти на заході України!
Ну досить емоційно. Одразу хочу сказати.
Ну так, але ми по суті тут бачимо відсутність культури з одного і з іншого боку. Ми не знаємо, чи це є переселенка, чи це є просто українка, яка довгий час мешкає у Львові. Але скажи мені, будь ласка, чи це нормально так яскраво україномовній тут по суті продавчині реагувати на російську мову і по суті використовувати нецензурну лексику, лайку? Це ж не з кращого боку характеризує нас.
Ну під час війни ми в принципі всі живемо в ненормальній ситуації, в ненормальних обставинах, і ми всі є не зовсім нормальні. Тому те, що за нормального стану речей було б якимось неадекватним, під час війни може бути виправдано. Скажімо, от сьогодні у Львові, наприклад, хоронять ще трьох захисників. Один з них — зовсім молодий лікар, йому 28 років. І інші герої. І так відбувається ледь не через день. І я розумію, що ті люди, які бачать загиблих, бачать, як розростається Марсове поле на Личаківській, ну, напевне, в них російська мова викликає агресію, несприйняття і ось таку реакцію. Можна зрозуміти. І знаючи тим паче, що у Львові дуже багато людей мобілізованих, які сьогодні живі, але їхні рідні переживають за те, щоб вони вижили в цій війні. Тому така реакція на російську мову може бути. І тут лише можна нагадати слова Ірини Фаріон, що "ваша русофобія є недостатньою". З одного боку. З іншого боку, і ця жінка, яка є російськомовною і приїхала до Львова, теж, очевидно, має право на те, щоб, будучи громадянкою України, зараз послуговуватися російською. Якщо вона української не знає.
Ну вона сказала, що вона знає, але значить це характеризує наступне, що вона не хоче говорити українською.
Тут найшла коса на камінь. Лагідна українізація — це те, що має бути, і те, що насправді працює і працювало в Україні навіть за радянських часів в 20-х роках минулого століття. Зараз, можливо, люди намагаються цю лагідну українізацію радикалізувати і пришвидшити. Вони не хочуть чути російську мову, і я таких людей розумію. Так реагувати на російськомовних не можна, тому що ти... Ну як, небажано. Я не можу нікому нічого заборонити, якщо це в рамках закону. Але небажано, тому що ти точно цю людину не переконаєш, ти викличеш в ній агресію, ви посваритеся, почубитеся, повириваєте одна одній волосся, подряпаєте обличчя і на цьому розійдетеся. Кожна залишиться на своїх позиціях. І одна буде вважати, що всі українці дикі, друга буде вважати, що всі російськомовні теж дикі, намахані, які не повинні бути у Львові. Тому таких ситуацій багато. З іншого боку, я бачу чимало історій, коли мешканки Харкова, ну таких історично протягом останнього часу російськомовних міст... Хоча, знову ж таки, Харків є україномовний, як і Одеса, як і Миколаїв і Херсон. Але ці люди, приїжджаючи, скажімо, на Франківщину, приїжджаючи десь на Львівщину, чи на Буковину, вони переходять на українську. Їм це вдається. Тобто в них нормальна хороша українська. Тому все-таки я вважаю, що в цій ситуації людям, які спілкуються українською, в яких російська мова станом на зараз (я думаю, що і в перспективі також) викликає і викликатиме несприйняття і агресію, треба десь в собі це намагатися стримати і все ж таки до людей говорити виважено, адекватно і таким чином показувати їм, що українці вони... Вони відрізняються від вас, вони не агресивні, так, але вони все ж таки хочуть поваги до себе, до своєї мови, до своєї рідної землі.
Здраствуйте, меня зовут Юла Бєльская. Знаєш, ну такого від галичанки, напевно, що не почуєш. І тут цікаво. Фактор території таки грає свою роль. Історичне насаджування виходить?
Це просто данність, яка є. Так, звичайно, засилля російськомовного продукту і багатьох людей, які, давайте скажемо прямо, були переселені з території росії ще в часи Радянського Союзу на території, скажімо, тієї ж Харківщини, того ж Донбасу, які були просто вихолощені Голодомором від місцевого населення. Місцеве населення було знищене, туди завезли дуже багато росіян етнічних. Тому вони так... Діти їхні, внуки, правнуки, вони так виросли, вони так виховані. Вони жили на території, в області, в суспільстві, де була російськомовна влада, проросійські настрої, російськомовний продукт, російська музика, і вони не можуть одразу змінитися. Але є люди, які хочуть змінитися, але не знають української мови. Ну але такі люди і не реагують ось таким чином.
В мене є знайома, яка до сих пір вважає, що українська мова — це швидше мова села. Тобто ми з нею спілкувалися і я кажу: "А чому ти от зі мною, власне, тільки почала переходити на українську?". Вона каже: "Ну як? У нас в області...". А це трошки східніші регіони. Каже: "Ну в мене бабуся жила в селі, але ми так рідко її навідували. Ну а ми ж міські мешканці, тому в нас якби російською говорили".
Ну, це суто радянський наратив: сільське населення — україномовне, міське населення — "акультурєноє" і воно спілкується російською. Це ще Тарас Григорович писав, Шевченко, про те, що аж землячок, спасибі, признався з циновими ґудзиками: "Гдє ти, здєсь узялся?" "З України", — кажу. "Так ти што ж і ґаваріть па здєшнєму нє умієш?". "Та ні, — кажу, —говорити вмію, та не хочу!" Ось це образ Шевченка українця і землячка "хохла-малороса", який в Петербурзі каже: "Так што ж ти здєсь і ґаваріть па здрєшнєму нє умієш". Ну, це з часів XIX-XX століття воно все насаджувалось. І так воно є. З цим треба боротися, але в будь-якому разі, я хочу сказати, що найкращий спосіб боротися за україномовну Україну — це доводити до досконалості свою українську.
От, власне, я тут хочу зараз звернутися до наших глядачів у YouTube і запитати вас: ви все-таки, друзі, за лагідну українізацію чи за жорстку? Тому що сьогодні тут різні позиції вже прозвучали.
2 тема на сьогодні, яку я б хотіла з тобою, Василю, обговорити, це легалізація ліків на основі медичного канабісу. З цього приводу є багато різних думок. Одні кажуть, що це просто легалізація наркоманії в Україні. Тобто до чого влада доведе українців в результаті. Інші ж кажуть, і це, зокрема, військові, що це гостра необхідність, ліки на основі медичного канабісу. До чого прийде наша держава, ми згодом побачимо. Я думаю, це вже зовсім невдовзі відбудеться. Ну але, тим не менше, я тут прочитала інформацію про те, що ліки на основі медичного канабісу допомагають людям з ПТСР. Розкажи, будь ласка, що таке ПТСР? Бо знаємо, що... Є інформація, що багато українців військових, цивільних після завершення війни, ну і зараз, під час неї, так, вже отримують цей посттравматичний синдром.
Це травма, якої зазнають люди, що пережили ті чи інші види насильства, болю, катування, втрати рідних, руйнування своєї будівлі, свого життя. Ці люди десь приблизно після одержання травми 3 місяці цього не відчувають. Десь через 3 місяці починається активна фаза дії цього посттравматичного синдрому з людиною. Проявлятися він може по-різному. Все залежить від того, наскільки пластична психіка людини і наскільки людина зможе уявити світ без цієї травми. Тобто, якщо людина цю травму пережила, оцінила її, як то кажуть, відсортувала всі речі потрібні і не потрібні. І, як то кажуть, поклала це в архів певним чином або сама, або за допомогою спеціаліста, фахівця, тоді це можна пережити і людина може жити далі без цієї травми. Є випадки, коли людина не може пережити свою травму. Тобто перше, що робить людина, яка має посттравматичний синдром, це те, що вона намагається цю травму пережити. Буває так, що людина цю травму не може пережити: вона їй сниться, вона з нею живе, вона її переслідує, вона їй фактично ламає життя. Це може призводити до депресій, це може призводити до розладів, до комунікаційних розладів, до втоми, до намагання завдати собі фізичного, морального, ментального болю. І це людину фактично руйнує. Тому, знову ж таки, перший етап, це людина повинна це все оцінити, пережити і залишити в минулому. Якщо не вдається, якщо це настільки реальна, болюча і тривала подія, яка з тобою була і вона тебе продовжує мучити, тоді треба звернутися до фахівця. За статистикою, те, що кажуть фахівці, знову ж таки, ми зараз не можемо сказати правду, як воно буде, але фахівці оцінюють, що українське суспільство після цієї війни, не знаємо, коли вона закінчиться, десь на 30% буде страждати посттравматичним синдромом.
Я от читала ВООЗ, писали, що кожен четвертий українець буде мати його. Ну це припущення.
Ну оцінюється так, що десь 70%, ну, можливо, 60% людей мають достатньо пластичну психіку або не такі серйозні травми під час цієї війни і вони це зможуть пережити. Ба навіть, вибачте мені, вибух ракети в твоєму місті, яка не зруйнувала твого будинку, але, скажімо, там у тебе затремтіли вікна і стіни, і ти потім побачив 10 загиблих людей, як, скажімо, у Львові, і ти розумієш, що на їхньому місці міг би бути ти, це теж серйозна травма. Хоча зовсім не така, як би, скажімо, ти просидів у російській катівні десь на Херсонщині чи на Харківщині 3 тижні. Так, це різні травми. Але це ті травми, які саме і формують, і створюють цей посттравматичний синдром, тому...
Військові, ветерани кажуть, що це потрібна медична марихуана, ліки на основі медичного канабісу, бо якраз ПТСР можна лікувати.
Щодо канабіноїдів, вони мають нетривалу, але ефективну, заспокійливу дію на організм людини. Вони, грубо кажучи, або просто кажучи, притлумлюють і заспокоюють усі нервові спалахи, які виникають у людини, що переживає посттравматичний синдром, і в неї там можуть бути панічні атаки, можуть бути якісь страхи, може бути підвищення тиску, можуть бути неадекватні дії, викликані цим. Так от, канабіноїди, на якийсь час вони це все притлумлюють, але довготривалої дії, як то кажуть, в перспективівони не дають якогось результату.
А залежність від такого?
Це складне питання. Це все залежить перш за все від організму людини. Але, наскільки я знаю, я запитував людей, які за кордоном, скажімо, вживали ось цей медичний канабіс або їм лікарі його прописували, воно не викликає залежності. Для розуміння того, наскільки ми не готові до цієї теми, я скажу одне, що зараз в Україні лише готують фахівців, які були направлені до Королівського коледжу у Велику Британію, де британські фахівці навчать їх боротися якісно з ПТСР і з використанням от цих от канабіноїдів, які, власне, є в медичному канабісі. Тому в нас навіть достатнього рівня фахівців немає, які з цим готові працювати. Плюс, зараз лише формуються певні групи і клініки волонтерів, знаходять волонтерські кошти в підтримку, західних наших партнерів, які будуть навчати людей-фахівців з цим боротися. Плюс, будуть приймати тих військових і не лише військових, які потребують лікування.
До речі, знаю ще одну позицію. Військові кажуть, що, власне, медичний канабіс чи ліки на основі медичного канабісу мають допомогти тим воїнам, які без кінцівок залишилися, і от вони фантомні болі мають. Тому я сподіваюся, що найближчим часом буде врегульований цей законопроєкти, і військові наші отримають потрібно допомогу.
Одразу зауважу, дивлюся статистику і бачу, що ви переглядаєте це відео і не підписалися на канал. Тому, будь ласка, зробіть добру справу, поставте, вподобайку. Підпишіться обов'язково. Ну і звісно, підтримайте український контент, який ми тут і створюємо.
Наступна тема, щодо якої ми будемо спілкуватися, вона тут пахне сексизмом. Мені навіть прилітали подібні коментарі, що як то я жінка маю право обговорювати питання повісток, то все таки чоловіки мають обговорювати, тому що жінок це, в принципі, не стосується і жінок думка тут теж ні до чого, бо це безпосередньо чоловіки. І от, Василю, ти чоловік, давай так, я зараз ковтнув цю інформацію про сексизм, а ти будеш говорити свою позицію та. Про що іде мова? Питання повісток. І насправді є купа відео, які показують 1. — неправомірні, по суті, дії центрів комплектації оцих виєнкомів, які ходять там, хапають, саджають до бусів й інші відео...
І б'ють. Часом б'ють...
Часом б'ють, так. Інші відео — це такий вже флешмоб у соціальних мережах, коли українці, чоловіки кажуть: "Відшив воєнкома за кілька хвилин..." Ну і типу приклад, бо там почитав добре закони, дійсно там недосконалий закон, і там мав чим апелювати, там поліція допомогла розібратися і так далі. Давай тут розглянемо дві позиції. Перша позиція: у коментарях жінки, чиї чоловіки зараз воюють, чекають на ротацію, кажуть: "А хто тоді воювати буде? Хто буде заміняти наших чоловіків там, в окопах, якщо тут така вже буча щодо тих от повісток?" І друга позиція — це якраз ті люди, які кажуть, що "ой треба знати свої права", "ой який молодець! Відшив того воєнкома", "правильно-правильно".
Точно треба людей змінювати в окопах і не лише в окопах, і за окопами, і на передовій. Але це повинні бути люди фізично, психологічно і морально до цього придатні і люди навчені. Тому, звичайно, я за те, що кожен чоловік, можливо, навіть жінка при бажанні, бо в нас має право на те чоловік і жінка, мають за потреби або якщо їх згідно із законом, спокійно, нормально, запросять до територіального центру комлектування, прийти, надати свої дані, пройти, знову ж таки, законну і чесну комісію... Або навіть, якщо ви не пройшли комісію, ви можете зараз самі в будь-яку державну клініку і за поданням сімейного лікаря пройти те все, що будете проходити там, щоб просто не витрачати час. Ви будете переконані, що без тиску, умовно кажучи, якогось, можливо, неправильного комісара або нечесного комісара, ви пройдете чесно цю комісію і прийдете вже зі всіма показниками своєї медичної придатності чи непридатності і вже будуть вирішувати. Тобто головне питання, що так чоловіки і жінки за бажання мають прийти і заявити, що я такий є, я здатен на те, те, те й те. Тоді це нормально. Має бути чесна позиція людей. Має бути чесна і законна позиція територіальних центрів комплектування. Якщо людина непридатна, їй не повинні писати, що ти здоровий і ти повинний іти в штурмовий загін, якщо ти не можеш пробігти 500 метрів без автомата і ти падаєш, в тебе серце стає, ну, так не має бути. Але такі випадки теж бувають. Тому от ці випадки, коли людей б'ють, коли людей пресують, коли людей, вибачте мені, баранять і саджають в ці автівки, везуть або ти платиш гроші і тебе відпускають, або ти не платиш гроші і йдеш воювати, придатний ти чи непридатний. Це точно не заохочує людей зараз іти в територіальні центри комплектування. З іншого боку, є прекрасні територіальні центри комплектування, у мене є друзі, колеги, які працюють, знають, де, навпаки, до 50% людей відсіюють через те, що в них стан здоров'я не дозволяє їм служити. Але є ті, де змушують служити і тих, хто не придатний.
Чим відрізняються морально-вольові якості, психологічний настрій тих людей, які самотужки прийшли, виявили от бажання іти, захищати свою країну і тих хлопців, яких за шкірку взяли, посадили до того бусика і відвезли в ТЦК.
Я послухав військового на цю тему, мені було цікаво просто, що він скаже, і він сказав дуже просту річ: цивільні, які не хочуть і не придатні, і не вміють, я не кажу, що фізично не придатні, морально, ментально людина не готова, каже: "Не заважайте нам тут!" Тому що ці люди, треба, давайте скажемо чесно, принаймні на передовій, точно вони не потрібні. Можливо, вони потрібні десь в тилу: охороняти склади, вантажити техніку, картоплю чистити. Можливо, для них знайдеться якась робота, але, знову ж таки, це люди не воїни. Воїн — це певний психологічний стан людини, яка а.) знає, за що вона воює, б.) вона готова померти, в.) вона готова вбивати.
Але ми розуміємо, що і за кількістю нам треба. Тобто, можливо, не дай Боже, але настане той момент, коли дійсно нам по кількості треба буде той особовий військовий склад і там вже, я не знаю, морально-вольові якості вже на другому місці будуть.
Тоді треба говорити чесно із суспільством, щоб у будь-якому разі люди, які фізично не придатні, від них користі не буде, якщо він... Ну, є там певні моменти, які, скажімо, тебе просто роблять неефективним на фронті, навіть якщо потрібні люди. Ну потрібні для чого? Для того, щоб намножити тисячу вбитих, тоді давайте ми їх намножимо. Це одне питання. А інше питання, що в тилу і зараз, і після війни теж потрібні будуть люди, які повинні певні речі робити. На одного воюючого має бути 20 працівників для того, щоб вони його оплачували. Це просто факт. Це про закони, які діють. Інакше або комусь не вистачатиме грошей, або економіка слабіше працюватиме. Тому влада тут повинна думати, на що вона розраховує, на кого вона розраховує, на що вона здатна з тим людьми. Але з іншого боку, владі або Міністерству оборони, Сухопутні війська, які займаються, власне, цими всіма центри комплектування, вони теж повинні бачити, а хто в нас є. Бо коли у Львові хоронять львів'ян в Гарнізонному храмі, а трохи недалеко там, десь в центрі, зависають люди, кричащі на русскам язикє, які точно не зі Львова, приїхали сюди, ну, це викликає деякі питання. І люди абсолютно фізично придатні. Тому так, коли всі прийшли б і принесли би свої документи і стали на облік там, де вони є, тоді було би видно картину. У нас просто картини не видно. В нас ніхто не знає, скільки у нас взагалі чоловіків є в країні. Тому це теж є проблема.
Дякую тобі за те, що зі свого боку, і з психологічної, і просто життєвого досвіду, розставив якісь крапки над "і"! Ну і, звісно, друзі, пам'ятаймо, що ми виготовляємо український контент для того, щоб ви його дивилися, щоб у вас виникало, можливо, більше питань або навпаки, якісь речі вас заспокоювали, тому що таки ми тут робимо акцент і на психологію зокрема. Пишіть, будь ласка, свої думки у коментарях щодо різних питань, які ми сьогодні підіймали. Ну і звісно, підписуйтеся на наш канал. Це був Василь Зима та Юля Більська для FM Галичина.