Вітаю! Мене звати Юла Бєльська. Поруч мене психолог-практик Василь Зима. Я, Василю, тобі мушу зізнатися, що насправді мене обурюють часом пости в соціальних мережах. Я звертаю на них увагу, приношу їх до нас, до студії, хочу обговорювати. Зокрема, мене здивував насправді пост у Фейсбуці, який говорить про те, що українці стали прошеними. Тут я зацитую, про що йде конкретно мова: "Щось з нами не так, коли для того, щоб підтримати тих, хто захищає і рятує наші життя, ми вимагаємо приїзду стендапера співочих трусів чи перемальованих ватників. Це ж стосується і міжнародних концертів, коли на українських артистів ходять українці. Люди, які виїхали, втекли з країни, мають тільки одну причину підтримати свою Батьківщину — концерт? Здорове суспільство має допомагати, бо це важливо, а не тому, що щось мають дати взамін..." Звісно, у цього допису є люди, які підтримали, є люди, які категорично не розділяють цю позицію. Я просто пригадую собі історію, початок повномасштабної війни і в цьому випадку, ну, не було в людей думки, якоїсь психологічної налаштованості на те, щоб "ой, напевно, треба було би піти на концерт і заодно і задоначу". Ніхто й про концерти, в принципі, не думав. Все, що було в мене, наприклад, на картці, я одразу й надіслала Збройним силам України. Якийсь переломний момент в українців стався?Ну, по-перше, тоді це стосувалося всіх, тому що тоді це було повномасштабне вторгнення на територію нашої держави. Ніхто не знав, чи це його не торкнеться. Це торкнулося всіх, тому що це були ракети майже в кожній області України. Це були війська, які рухалися територією України і ти не знав, де вони зупинятись. Ти платив гроші банально, щоб твоя Хмельницька область не зустрічала ворогів, щоб їх десь зупинили раніше. Це була потреба вижити на той час і себе якусь заспокоїти. Зараз часом зрозуміло, що головно донатять ті люди, яких війна стосується безпосередньо. Давайте будемо чесно говорити, багато є людей в Україні і поза Україною сущим, яких війна безпосередньо не стосується. У них немає рідних, близьких на фронті. Друзі, якщо і є, то, можливо, вони з ними не спілкуються. Новини вони не дивляться. Про те, що відбувається на фронтах, якісь потреби ЗСУ, поранених, вбитих, вони не бачать. Вони живуть собі своїм життям. У Сполучених Штатах Америки під час Другої світової війни теж для того, аби зібрати на армію або на підтримку, скажімо, союзницьких військ в Європі: Радянського Союзу, Британії, Франції, теж робили певні концерти, заходи, аби люди збирали гроші. Чому? Тому що мешканців Сполучених Штатів Америки, які були по той бік океану, по той бік від війни, за океаном від війни, їх це безпосередньо не стосувалося. Те, що за кордоном це одна історія, що там людей ця війна не стосується. І навіть українців багатьох, які виїхали, ця війна вже не стосується. Це теж правда. Ну, бо я не розумію, як може стосуватися війна людей, які п'ють просекко на пляжі. То на одному пляжі, то на іншому пляжі, то на третьому пляжі...Приклад з мого життя: знайома, яку я свого часу прихистила, вона поїхала за кордон і виставляє зараз пости (вона вже там майже рік за кордоном) і виставляє пости, на кшталт "Living my best life". І я розумію, та, дівчино...Проживати моє найкраще життя (переклад).Та. Дівчино, ти в мене тут з однією валізою була, просила допомогти тобі там якимось одягом, якимись грішми і зараз ти кажеш, що ти живеш своє найкраще життя...І цих людей треба мотивувати. А ті люди, яких це стосується безпосередньо тут, в Україні: друзі, близькі, рідні на фронті. Ти бачиш, ти знаєш, ти читаєш. Вони тобі пишуть про свої потреби. Зрозуміло, що ти їм допомагаєш. Плюс, ти хочеш зробити все для того, щоб ця війна якнайшвидше закінчилась, тому що від цього залежить якість і комфорт твого життя і просто повернення близьких і рідних тобі людей додому. От і все. Тому ти готовий жертвувати.Але те, що українці ідуть зараз і частіше йдуть на різні культурні заходи, які там кажуть, що вони зібралися для того, щоб люди більше донатили і так далі. Це все таки говорить про те, що ми тут, у більш тилових містах, розслабилися?Ти йдеш туди, тому що це твої люди, ти з ним маєш спільні цінності і тобі класно їх послухати, побачити, плюс задонатити. А якщо цього не відбувається на концерті, ти кажеш: "Це не мої люди. Я тудти не піду".От ти класно про цінності зауважив. Просто в мене насправді внутрішня агресія, обурення і зараз я мушу видихнути трішки, щоб зачепити тему Свєтлани Лободи. Колаборантки, яка перевзулася вже і вважає себе представницею українського культурного фронту. Вона гастролює Україною і нещодавно у Харкові відбувся її концерт, де вийшла 16-річна дівчинка з плакатом "Харків без Лободи", на що Лобода підійшла, порушила, по суті, там повністю її особистий простір...Ну, хто тебе прислав? Ну, хто тобі дав гроші? Ну, хто? Харків без Лободи неможливий... Дякую Вам велике. Ви же бачите... Навіщо Ви це робите?Це був булінг суцільний. Як ми можемо тоді пояснити позицію людей, які підхіхікували, навпаки висловлювалися в підтримку Лободи? І при цьому всьому частина українців далі слухає російську музику, а українська все одно для них є якоюсь другорядною. Ну, це частина.Тому що це пришли ті люди, для яких Лобода "своя" і війна нічого не змінила. Те, що вона зараз вистуває за Україну...Ну це стадо для меней! Тупе стадо, яке не розуміє...Ну, це спільні цінності. Кучкуючись у цьому стаді, маючи цю Лободу як свій прапор, люди почувають якусь силу, що "а от ми всьотакі вот такіє, а вот ви нє такіє і нас много". Це так само, як в Красилові: ті люди, які на Хмельниччині, кричали: "Ми нє хатім в ПЦУ", і освистували родичів убитого воїна і військових, які прощалися з ним в церкві. Ну, тобто це те саме. Це стадний інстинкт. Вони беруть собі будь-який прапор. Це може бути Лобода, Шарій, я не знаю, хто завгодно, хто приїде, там Макс Барських, нікого не хочу образити, але це може бути будь-який прапор. Для них це прапор. Вони його тримають. Вони відчувають цю сукупність. А ця Дарина (її, по-моєму, звали Дарина, цю дівчину 16-річну, яка прийшла) для них це ворог.Ну, тут от ти якраз, по суті, говориш про той стадний інстинкт, так? Вони всі згрупувалися, як тоді зі стадом боротись?Ну, вони себе знайшли. Вони побачили, што ми такіє єсть, разниє, што ми далжни дружить, ми за мір...Тобто в будь-якому випадку завжди в країні буде стадо й іншої позиції люди, там проукраїнські...Та. Рускій язик, расійская церкавь — це все має якось бути. Оце така масультура з російським штрих-кодом, вона залишається для них.Що допоможе розмова, бійка чи закон?Ну багатьом людям нічого не допоможе. Має минути час. Єдине, що коли превалюватиме саме українська, європейська, нормальна культура і нормальні стосунки між людьми, і нормальна повага одне до одного і тоді просто ці люди, вони підуть на маргінес, як то кажуть, затіхарятца і будуть десь там слухати на кухні Лободу. Ну, це очевидно все.Дуже боляче читати коментарі в підтримку лободи, які кажуть: "Свєта, всьо нармальна. Ані нє панімают". Мені здається, що якраз більшість, на щастя, більшість українців розуміє. І тут не моя хата скраю, українці мають розуміти цю всю істину, а моя хата скраю першим ворога стрічаю. Тут важливо доповнити це прислів'. Ось цією фразою.І важливо дуже зберегти ось це покоління таких, як ця дівчина 16-річна, як загиблі Тигран Оганисян і Микита Ханганов в Бердянську, які прийняли бій з ворогом. Зберегти це покоління, тому що воно вже інакше. Воно не розуміє Лободу. Воно себе почуває гідним, достойним. І Лобода оця совкова, вона виглядає поруч з ними смішно для нормальних людей. А для її аудиторії вона виглядає героїнею.Мені здається, що від початку повномасштабного вторгнення українці найчастіше вживали дві фрази: "як ти?" і "не на часі". І якщо перша фраза, вона не несе якогось негативного контексту, то от друга — це привід для суперечок, зокрема в соціальних мережах. І я тут просто переглянула різноманітні статті, реакції людей і дійсно адептів "не на часі", їх є багато, зокрема щодо питань благоустрою в країні. Тобто, яка думка: не на часі щось робити, треба ті гроші віддати військовим, треба віддати ті гроші там переселенцям. Я тут зацитую одні із резонансних заголовків, які викликали хвилю обурення. Наприклад, "Біля Шувару пропонують облаштувати транспортний тунель", і там одразу — "на хіба воно потрібно!" "це ж які кошти" "і так живемо, і так нормально їздимо". Далі: "На підземні смітники у Луцьку витратять 91 мільйон гривень" — "91 мільйон! Та краще би на зброю!" і тому подібне. "У Ківерцях на Волині витратять 73 мільйони на ремонт стадіону, а у місті, нагадаю, живе 14 тисяч людей" — це взагалі там розірвані соціальні мережі, коментарі від людей, які хейтять конкретно всі ці дії, які озвучені у статті і ці всі історії. Для мене це насправді трошки палка з двох кінців, бо з одного боку, дійсно потрібно піклуватися про той же благоустрій наших міст. А з іншого боку, волонтери ледь вигрібають зараз, щоб закривати оці всі речі там, на автомобілі, на якісь тепловізори, на амуніцію, в принципі. Яким чином людям тут також не розсваритися? І все таке, що на часі?Тут є різні моменти, що за гроші виділяється. Якщо є гроші громади, тобто місцевого бюджету, ці гроші не можуть зараз піти на армію, в бюджет Міноборони, умовно какжучи Ми маємо просто розуміти, що їх мають освоїти в громаді. Тому це одне питання. Якщо це йде з державного бюджету на якісь такі проєкти в Ківерцях — це інша історія. Але я наведу один приклад. Знаєте, тут, на Львівщині, не буду говорити де, щоб не давати нікому наводки, особлшиво ворогам, на Львівщині є санаторій, де лікують поранених бійців. Знаєте, хтось думає: "А де ж ці бійці на вулицях? Чому їх не видно?" Повірте, їх дуже багато є. От на Львівщині в одному із сіл італійці облаштували санаторій, де роблять протезування, реабілітацію. Там хлопці і дівчата без рук, без ніг, з такими, знаєте, шматками шкіри, які зшивають. І от це таке обличчя страшне війни. І з-за кордону дають гроші на те, щоб це облаштувати. І я так розумію, що в Україні дають. І це нормально, коли на такі речі дають гроші, але чомусь їх дають з-за кордону. Коли йдуть незрозумілі витрати, ти тут підозрюєш корупцію. Ну, бо всі розуміють, що певні суми можуть кластися в кишені, як із закупівлею барабанів для укриттів у Києві.От ця от зрадонька, так, яку кожного разу шукають українці.Тут треба розділити, якщо йдуть невиправдані кошти на закупівлю барабанів, увочерізок для укриттів або тачскрін-плит (те, що в Києві відбувалося), то, звичайно, громада має піднімати хай і просто говорити, що так не має бути. Але з іншого боку, щодо того, що не на часі. Ну, дивіться, просто війну треба фрагментувати. Це зрозуміло. І я думаю, що всі люди з цим погодяться. Бачити одну і ту ж саму картинку від ранку до вечора твоя психіка не витримає, який би ти не був сильний і міцний. Вона просто не витримає і людина так чи інакше попливе. Тому, звичайно, треба фрагментувати війну: десь має бути війна, десь має бути благоустрій, десь має цвісти деревце, десь має рости трава, десь має бути новий фонтан, лавочки, на якій ти можеш відпочити і бачити якесь інакше життя. Тоді фрагментування цієї війни тримає твою психіку в більш-менш стабільному, адаптованому до війни стані, тому...Тоюто це люди з вже порушеною психікою? Ті, які вважають, що все не на часі, лише там війна і війна.У нас в усіх психіка травмована, в принципі. Це зрозуміло, але... Ну люди, які бачать тільки війну, це ті люди, які на війні зараз перебувають, зрозуміло. Ті люди, які не там, де вибухає і йде безпосередньо бій, вони бачать щось інакше. Звичайно, якщо в тебе син, чоловік на фронті, ти теж в основному думаєш лише про війну. Але я бачу по своїх колег, яких чоловіки на фронті, вони теж намагаються ще чимось жити. Тому говорити, що давайте нічого взагалі не робити, тому що війна, це неправильно. Це так не буде. Так не може бути. І знову ж таки, ми повинні бачити різні картинки. Якщо ти виходиш з дому, де ти по телевізору дивився сюжети про те, що відбувається на війні або слухав новини негативні, виходиш з дому і ти скрізь бачиш сірість, розруху, нічого не відбувається, люди ходять сірі, всі ходять понурі, ну, врешті-решт, ми просто ослабнимо. Просто впадемо і будемо просити: "Підніміть нас, щоб ми могли жити або подихайте, замість нас".Тут важливе питання ще й економічного фронту, бо від початку повномасштабного вторгнення нам казали: "Йдіть в магазини", "Купуйте щось", "Дайте економіці працювати", "Гроші потрібні", "Кожна гривня — це куля в бік окупанта". І свого часу я натрапила на відео одного військового. На жаль, я його не знайшла зараз. Можливо, його вже видалили. Українського військового, який говорить наступне. Каже: Що мені ваш економічний фронт! У мене зараз не вистачає вільних рук, щоб окопи рити. У мене не вистачає вільних рук, щоб автомати тримати. А ви там прикриваєтеся бізнесами здорові дядьки. І сидите потім в барах собі випиваєте, обговорюєте бізнесові питання..." Це чоловік, українські військовий, який просто зневірений вже? Яким чином підтримати тих воїнів, які, правда, дивляться на оцю тилову історію з іншими чоловіками, які по барах, які на вулицях відпочивають з алкоголем? Як їм тоді не втратити цей сенс перемогти у війні?Ті, які насправді творять економічний фронт і гроші яких ідуть на підтримку Збройних сил України, про це в основному не кричать. Ці люди роблять це тихо і про їхню роботу знають бійці на фронті, яким дуже часто привозять всі необхідні речі. Ті люди, які розповідають про те, що вони б'ються на екомічному фронті, вони просто, м'яко кажучи, говорять неправду. А інакше кажучи, вони просто хочуть якось виправдати своє перебування не на фронті, особливо, якщо ти фізично придатний для того, щоб бути на фронті. Тому тут треба розподіляти ці речі. Звичайно, економіка має працювати, тому що, банально кажучи, зарплати нашим воїнам на фронті платить українська економіка. Це не гроші з-за кордону. Гроші з-за закордну не йдуть на оплату, на зарплату нашим бійцям на першій, другій, третій лінії. Тому, якщо ніхто не буде працювати і цього економічного фронту банально не буде, тоді просто не буде чим платити грошіі просто у нас армій не буде. Ну треба теж про це говорить. Можеш бути на фронті — на фронт, не на фронті — працюй тихенько і мовчи. Але те, що це може травмувати або, навпаки, викликати певний гнів у воїна, який пройшов це пекло війни. А потім приходить, сидить пузатий дядько, обляпаний кетчупом в ресторані розказує, як він тут економічний фронт, він свіх рятує. І взагалі, якби не він, то не було б чим платити гроші, не було би патронів і снарядів. І ну тому такого немає бути.Василю, цього разу маємо листи від дружини українського військового і вона просить твоєї, власне, допомоги. Я думаю, що ця інформація буде корисною і для багатьох українок, які зараз чекають своїх військових, своїх чоловіків з фронту. "Вітаю, Василю! Порадьте, як не опустити руки. Я дружина військового. Ми мали свій невеличкий бізнес. Потім чоловіка забрали на війну. Зараз на моїх плечах і бізнес, і діти, і хатнє господарство. При цьому я намагаюся завжди тримати зв'язок з чоловіком телефоном. Збираю для нього і для його бригади допомогу, коли є така можливість, щось йому передаю. В мене серце розривається, коли іноді він добу-дві не виходить на зв'язок. Відчуваю повну апатію до всього. В думках — лиш би він повернувся швидше додому живий та здоровий. Як рухатися при цьому вперед, бо сил вже ні на що не вистачає?"Я дам там буквально за хвилинку кілька порад, які прописані психологами, особливо щодо цієї війни. Що треба робити для того, щоб банально підтримати свій психологічний, фізичний і моральний стан у відносній стабільності, так. Але я від себе додам одну таку річ. Вона ну дискутивна дуже, але вона про те, що, по-перше, не треба хоронити чоловіка, брата, друга, хто б не пішов на війну кожен день. Якщо людина сьогодні жива, от насолоджуйтесь цим днем, коли вона є, підтримуйте її. Не можна в думках, навіть своїх, нікого хоронити.Забороняти думати про погане, так?Так, і не можна з ним прощатися, поки він живий. Тому що думки — це все одно те, що посилається і як би там не було, воно може передаватися і тій людині, яка на фронті. Коли людина буде зневірена, втомлена і в якійсь апатії, ну, це теж не буде її стимулювати на полі бою і може призвести до якихось негативних наслідків. Тому точно не прощайтесь з людиною, поки вона жива. Не живіть цим страхом. Друге, треба зрозуміти, що на війні, це важко, але на війні може статися все, що завгодно. Знаєте, може повернутися воїн з фронту, а його родина може загинути від ракетного удару в мирній Вінниці, умовно мирній Вінниці чи в умовно мирному місті Рівне, чи навіть у Львові, чи у Києві. Тому тут треба просто розуміти, що треба відпустити це. Це, знаєте, як треба, як поплисти. Видихнути, розслабитися і поплисти, інакше ти потонеш. Треба змиритися і себе привчити до того, що може статися все, що завгодно. От коли воно станеться, тоді можна плакати. Але поки це не сталося, плакати не треба. Але в будь-якому разі не треба думати, що а от так не має статися, так не має статися і ти постійно в цій напрузі живеш. Ні, статися може під час війни, на жаль, все, що завгодно. Відпустіть цю ситуацію. А щодо простих порад, які люди дають. Ну, по-перше, не можна себе обмежувати у відпочинку, в якихось мінімальних задоволеннях, релаксах, які є в житті, тому що ви просто на якомусь етапі не витримаєте.Я знаю просто людей, які картають себе за те, що "Ой я собі піду там, от літо зараз, так, я піду собі на річку полежу, позасмагаю, у мене тим часом чоловік там в окопі сидить. Йому явно не до того, що я там десь лежу і мені, значить, не до того.Від того, що ви засмагаєте, чоловік з окопу не вистрибне і окоп не розрівняється, і війна не зупиниться. Але якщо ви буде слабкою, невдоволеною, втомленою, ви таким чином точно не підтримаєте його. Людина, яка перебуває на війні, це те, що я знаю, спілкуюючись з військовими, в них є своя реальність. Ну, вони взагалі живуть у своїй реальності. Там зовсім інші закони, зовсім інші зв'язки горизонтальні, вертикальні між військовими. Там своя філософія, своє життя і своя релігія, скажімо так. А тут своє життя і ви цим життям живіть. Тому що, ну повірте мені, коли людина стоїть на позиції, вона не думає в це час: "Моя жінка дупу смажить на сонці, а мене тут 152 калібр розривається".А я "дупи окупантів смажу", знаєш, такі паралелі.Друге, треба відпочивати. Не вилежуватись там перед телевізором на дивані по пів дня, але в будь-якому разі треба відпочивати, тому що здоров'я треба берегти. Воно рано чи пізно може бути empty (пер. порожнє), ну ви вимкнутеся, як електричний зайчик. І останнє, що треба розділяти думку про те, що я думаю, що я вже програла, пропала, переможена і в мене все погано і що зі мною реально відбувається. Тобто ви, якими ви себе бачите у своїх думках і ви, якими є ви в реальності — це дві різні речі. Дивіться інколи на себе зі сторони.От це якраз той момент. Я захоплююся тими жінками насправді, які і за сім'єю встигають, за дітками подивитися. Тут вона і волонтерить, тому що збирає для бригади чоловіка. При цьому всьому є ще там той маленький, якийсь бізнес, якесь господарство домашнє, яке вона також тримає. І я думаю, що це просто українська героїня. В той же час ця жінка може думати: "Ну все земля з-під ніг пішла. В мене немає сили ні на що", але вона вигрібає в тому всьому. Вона сильна, мужня і вона тримає родину.То знаєте, як на війні треба їсти, щоб були сили. Не хочеться інколи, нудить, не дай Боже, якась мінно-вибухова травма, що завгодно може бути, але ти там повинен лікуватися. Якщо йде кров, ти повинен її зупинити. Якщо ти голодний, ти повинен поїсти. Якщо ти зовсім падаєш, ти повинен поспати, тому що в тебе розфокусується увага, ти не побачиш ворога. Тому це речі, знову ж таки, логіка... Ще раз нагадають нашим глядачам, що війна —це не те, що ти собі думаєш чи уявляєш, це те, що треба робити. Це просто алгоритм дій, які дають можливість вижити. Так само, як на фронті, так само в тилу має бути цей алгоритм дій. Встала, зробила зарядку, випила кави, відпочила, послухала музику, прогулялася, позвонила чоловікові і не думай про те, що а раптом я зараз подзвоню, а його вже немає. Ну, він ще є і буде, дасть Бог. Все буде добре. Але треба жити цим, тим, що є зараз. А те, що буде потім, ми не знаємо, яким воно буде.Пам'ятайте: ментальне здоров'я на часі. І ми сьогодні з Василем намагалися довести, що є на часі, а це багато абсолютно речей. Нам потрібно продовжити жити. Ну і, звісно, потрібно створювати український контент, поширювати його, вподобувати його. Власне, закликаємо вас наразі поставити пальця догори, підписатися на ютуб-канал і, звісно, дивитися нас щотижня.
