Вітаю! Це "Маркер подій". Мене звати Ольга Салабай, і сьогодні моєю гостею є волонтерка та виконавча директорка благодійного фонду "Мрія" Тетяна Комлик, або ж Татуся Бо. Вітаю Вас, пані Тетяно!
Доброго дня Вам!
Ви раніше казали, що держава не приділяє належної уваги забезпеченню навчального процесу для дітей Героїв. Поясніть нам, будь ласка, чому?
Тут, дивіться, держава в принципі вона не може врахувати якраз того, що цим дітям потрібен особливий підхід. І будь-яка держава, певно, не могла б врахувати, а тим паче держава, яка зараз воює, і ресурси якої надзвичайно обмежені. Про що ми говоримо, кажучи про особливий підхід до цих дітей? Ми говоримо про те, що дитина, яка перебуває в стресі, переживає важку втрату, яка живе в родині, в якій це все відбувається, в якій дорослі переживають дуже важкі часи, цій дитині, очевидно ж, просто не до навчання. І тут ми якраз у фонді розробляємо таку систему, в якій дитина може надолужити ці освітні втрати. Дитина може підтягнути свої знання до тієї шкільної програми. Також ми говоримо, зокрема, і про те, що серед цих дітей дуже багато талановитих, розумних, мотивованих, дуже таких прекрасних дітей. І їх хочеться особливо підтримати. Тому ми розробляємо курси, в яких діти можуть більш поглиблено і детально вивчати ті предмети, які їх цікавлять. І саме такого плану ми пропонуємо освітню підтримку. Моє надзавдання — зробити все для того, щоб діти отримали хорошу освіту, щоб діти отримали рівні можливості при вступі в вузи, щоб діти могли обирати для себе якнайкращу професію і роботу.
З освітою зрозуміло. А як щодо іншої допомоги, зокрема матеріальної? Як держава допомагає сім'ям Героїв? і чи забезпечує всім необхідним?
Дивіться, держава, звісно, забезпечує ці родини грошовими виплатами. Певну суму отримують родичі полонених, родичі зниклих безвісти, компенсації мають отримувати рідні загиблих Героїв. Але тут все дуже часто впирається в якісь бюрократичні процеси, коли ці компенсації затримуються, коли їх не можуть визначити, коли найближчі рідні не можуть без суду довести те, що вони перебували тривалий час там в певному рідстві з загиблим Героєм. І тут ми говоримо саме про юридичну сторону. І в цьому нашому фонду надзвичайно допомагає громадська організація "Український центр захисту прав людини". Вони беруть на себе якраз оці юридичні процеси, в яких допомагають цим родинам пройти всі ці збори довідок, подачі довідок, готують запити, заяви, звернення, роблять усе, щоб допомогти цим людям якомога скоріше пройти цей бюрократичний шлях і отримати, власне, належну компенсацію. Окремо також зауважу, що досить таки часто до допомоги таким родинам долучаються органи місцевої влади. З такими органами місцевої влади (це міські ради, обласні ради, навіть місцеві, селищні, сільські рад) ми з ними дуже часто співпрацюємо, адже є частина родин, які виїхали з окупованих територій, і їм потрібна допомога з житлом і облаштуванням житла. Тут ми співпрацюємо з такими містечками, містами, селами, і вони завжди йдуть назустріч. Проте, розумієте, коли родина перебуває в стресі, виплат іще немає, мама, можливо, не працює або тимчасово не працює, а дітей чимось треба погодувати, дітей треба в щось вдягнути, дітей треба взути. Тоді ми беремо такі клопоти на себе. І забезпечуємо їх всім цим, як я це називаю, ми закриваємо базові потреби. Щоб принаймні про це вони не піклувалися.
Ви також раніше казали, що Мінветеранів ігнорує потребу створення інклюзивного суспільства. Поясніть нам ще, будь ласка, цю тезу.
Ну варто починати з інклюзивного суспільства. Знаєте, для нас ще до недавнього часу, ще 2 роки тому інклюзія полягала в тому, щоб при вході в магазин був пандус, щоб можна було у візочку або з візочком проїхати між торгівельними полицями, щоб в принципі туди могла зайти людина з інвалідністю і придбати там те, що їй потрібно. Зараз же це поняття потрібно значно розширювати. І тут і про ставлення до людей з очевидною інвалідністю, і тут про особисте ставлення людей цивільних до людей з інвалідністю, отриманою внаслідок бойових дій. І тут зокрема, і про ті ж таки пандуси, про доступність поліклінік, про доступність лікарів, про доступність будь-яких медичних послуг, про доступність до освіти, про доступність до роботи. Зараз вже наші підприємці, українські підприємці досить таки серйозно відчувають брак кадрів у певних галузях, і вони вже готуються до того, що вони набиратимуть до себе людей з інвалідністю внаслідок бойових дій. І вони вже говорять про те, як облаштувати офіс, як облаштувати робоче місце, як налаштувати і згуртувати колектив, щоб ця підтримка була не принижуюча, ненав'язлива, щоб вона була просто підтримкою, щоб вона допомагала людині з інвалідністю, а не перетворювала людину з інвалідністю в безпомічну і неповносправну. Тут ми про це говоримо. І справді... Ну, знаєте, говорячи про Міністерство ветеранів, я, коли спілкуюся з великою аудиторією, я їх прошу: "Назвіть мені, будь ласка, будь-які три справи Мінветеранів, які ви запам'ятали за останній рік". В кращому випадку називають одну якусь там статтю, допис, нарис. Більше нічого. Їх просто не чути в цьому просторі. А в нас уже зараз тисячі нових ветеранів, які демобілізовані внаслідок поранень чи інших якось обставин. У нас найближчим часом будуть сотні тисяч ветеранів. Вже зараз. Та навіть не зараз... Вже, даруйте, у травні чи... Та яке у травні. В березні 2022 року треба було над цим працювати і треба було думати про це.
Нещодавно з'явилася інформація, що від початку повномасштабного вторгнення до 50 тисяч українців вже втратили кінцівки. Це і військові, і цивільні. І часто ми чуємо, що немає культури поводження з цими людьми. Як навчити суспільство правильно реагувати на людей з інвалідністю?
Я починала з себе. Знаєте, є така вже, мабуть, заїжджена фраза: "Почни з себе". Так-от, я коли замислилась над тим, що, можливо, я якось неправильно чиню, спілкуючись із цими людьми, поспілкувалася із самими хлопцями після таких поранень, після втрати кінцівок і з тими, з ким у нас довірчі стосунки. Я запитала в них, і вони, власне, розказали, як це може бути, те, що їх не ображає, не принижує, те, що їх навіть підтримує. І особисто для себе розробила такий алгоритм. Коли я бачу людину з явною ознакою втрати кінцівки чи з явною ознакою інвалідності внаслідок бойових дій, я запитую: "Я можу чимось допомогти?". Ну коли це відбувається, коли людина там піднімається сходами, заходить в магазин, в який ведуть дуже важкі двері. А це часто буває, що людина на протезі і до того ж іще паличка, і треба ще тримати рівновагу, і якось штовхати ці важезні двері. Я запитую: "Потрібна моя допомога?". Це все просто, з усмішкою, без ніяких трагічних там слізоньок. Бо сльози їх ображають, сльози від цивільних. І запитую. Якщо допомога потрібна, і вони кажуть: "Так, потрібна", я тоді притримую, мені це не важко зробити. Якщо вони відмовляють, максимум, що я можу сказати: "Дякую Вам за службу". Все, більше я нічого не скажу. Ну відмови теж треба приймати. Тому що, розумієте, ці хлопці зараз, які на протезах, і дівчата, вони ще вчора були сильними, вони ще вчора були прекрасними, і вони залишаються такими ж сильними, прекрасними. І їм важливо, щоб до них зберігали таке ставлення, що вони сильні люди, що вони хороші люди, що вони справляються з усім. От. Тому таке ставлення. І в кожного може бути свій рецепт. І я рекомендую, власне, звернутися до тих знайомих і розпитати, як з ними краще поводитися, щоб не образити, щоб не принизити. Коли я бачу людину з явними пораненнями, я не відводжу очі. Я вітаюся з посмішкою.
А як виховати таку ж культуру в дітях?
Дітям треба пояснювати і показувати на своєму прикладі. Знаєте, в мене була така історія... Мій син, йому зараз уже 4 роки, ми були там в кав'ярні невеликій, зайшли випити води. І там на вулиці біля столику сидів молодий хлопець з протезованою ногою, і малий зацікавився, що це у дяді таке. Я пояснила. Я так йому чемно, культурно пояснювала, що це людина, яка пішла захищати наш із тобою мир і спокій. Ця людина внаслідок війни втратила ногу. Зараз її зробили отакий протез, який дозволяє людині ходити без палички навіть і нормально пересуватися, і вести нормальне життя. Цей хлопець почув, що я пояснюю, він покликав малого і каже: "Хочеш подивитися?". Ну діти, звичайно, діти, в них таке безпосереднє ставлення. І малий сказав: "Звісно, так, хочу". Він (ред. — військовий) підняв, показав, як там що з'єднується, як це працює, як він ходить. Дитині було дуже цікаво. І, разом з тим, я подивилася, що і цьому хлопцю було досить таки весело дитині показувати і розказувати. І надалі він бачить, як я ставлюсь до поранених хлопців, і сам... Нещодавно він побачив людину з протезуванням руки, підійшов до нього і сказав: "Я тебе дуже поважаю, я тебе дуже люблю і я тобі дякую". От. І бачила, наскільки бійця це розчулило.
Давайте ще поговоримо про Ваш благодійний фонд. Я нагадаю, це благодійний фонд "Мрія". Чи допомагає Ваш фонд отаким-от людям, які отримали інвалідність внаслідок повномасштабного вторгнення?
Ми зараз, звісно, обговорюємо напрямок. Можливо... Ну тут, знаєте, треба прорахувати. Фонд працює за рахунок донорів, і вже всі усвідомлюють, що кошти донорів теж не безкінечні, і кожен наступний збір іде важко, важко, важко і все важче. Тому треба поміркувати через те, що, знаєте, відкрити новий напрямок, не прорахувавши наперед, а потім захлинутися в потребах і заявках, і не мати можливості їх реалізувати — це буде значно гірше, ніж просто співпрацювати з іншими фондами, які уже це роблять. Але відразу кажу, що так, ми розмірковуємо, як це зробити краще, як це зробити правильно і як це зробити, щоб справді бути корисними для цих людей, для цих хлопців і дівчат.
Я читала, що під опікою Вашого благодійного фонду є півтори тисячі сімей. От чого ці родини зараз найбільше потребують?
З особистого досвіду скажу, що вони потребують просто людяності і підтримки. Їм хочеться продовжити життя своїх рідних, розказавши історії про них. І це найменше, що я і мої колеги можуть зробити для цих людей, це вислухати їх, вислухати, зрозуміти і прийняти ці історії. Так, це важко, але це те найменше, що ми можемо для них зробити далі. Далі. Найбільші потреби — це гуманітарні потреби, це продуктові набори, засоби гігієни, одяг, взуття для дітей. Цього також потребують дуже багато. Зараз ось, наприклад, діти готуються йти в школу, і в нас все більше і більше заявок на те, щоб ми допомогли зібрати дитину в школу. В нас навіть запрацювала така програма "Перше вересня", де ми хочемо по максимуму забрати те, що необхідно дитині для школи, і передати в родини школярів.
Як долучитися до такої допомоги? Де вас знайти, і як взагалі люди можуть допомогти?
В соціальних мережах. "МРІЯ — Українська фундація". І там у нас викладені реквізити, за якими можна внести донат. Або ж в принципі можете навіть написати мені в Фейсбуці, і я побачу ваше звернення, вам допоможу і спрямую.
А от допомогу як отримати, теж в соцмережах Ваших шукати?
Так, в соцмережах можна звернутися. І там спрямують, куди давати запит, як заповнити форму на допомогу, як це все зробити якнайкраще і правильно.
Пані Тетяно, дякуємо Вам за розмову! А я нагадаю: сьогодні гостею "Маркера подій" була волонтерка та виконавча директорка фонду "Мрія" Тетяна Комлик. Мене звати Ольга Салабай. До зустрічі!