Вітаю! Мене звати Юла Бєльська. Поруч мене психолог-практик Василь Зима. І нагадаю, що попередню розмову ми завершили на фразі про те, що каміння летить в бік ЛГБТ-спільноти, які зараз намагаються бути видимими, які намагаються узаконити свої стосунки. Для когось це Содом і Гоморра, хтось із совковим мисленням вважає, що це психологічне захворювання. А хтось, в принципі, вважає, що це тема "не на часі". Василю, я думаю, багато хто нас зараз прокляне, коли ти скажеш, що гомосексуальність — це не хвороба.Це не хвороба. Це те явище, яке присутнє. Говорити про його походження, появу або чому людина такою стає, або чому вона такою народжується, це окрема історія. Я сприймаю це як явище, яке існує, і можу допомогти людям (і ось зараз, в принципі, це буду робити) з цим змиритися, це прийняти. Ми зараз будемо говорити про те, що це сьогодні... Про те, що існують в лавах Збройних сил України представники ЛГБТ, вони хочуть відстоювати свої права. Вони хочуть мати ці права нарівні з іншими людьми.Я нагадаю... Я нагадаю, так. Мова іде про законопроєкт від Інни Совсун "Про інститут реєстрованих партнерств" №9103. І часто необхідністю цього закону оперують ЛГБТ-військові. Що вони отримають, так? Юридичне визнання їх родиною, право на спадок, право похоронити в разі загибелі, право доступу в реанімації і таке інше. І ось тут Інна Совсун каже, що позитивна динаміка у сприйнятті ЛГБТ-спільноти, ЛГБТ-військових, вона присутня.Повномасштабне вторгнення змінило ситуацію якісно. Тобто кількість тих, хто зараз підтримує ЛГБ-людей, зараз суттєво більша, ніж це було ще там 3 роки тому. І я би відзначила 2 фактори тут. Перше це, власне, ЛГБТ-військові, які наважилися говорити про те, що вони є. І, я думаю, вони тут більше самі за себе скажуть. Але для суспільства це було важливо. Тому що, я вам так скажу, навіть по спілкуванню в парламенті, навіть депутати, які дуже консервативні, які розповідають мені про те, що це не по Біблії, не природньо чи ще щось, ще щось... Я кажу: "Хочете це сказати в обличчя ЛГБТ-військовим?". І тут вони затинаються. На це їм немає що відповісти.Є ті, хто вважає посилання на військових певною маніпуляцією в цьому питанні, в цьому законопроєкті. Чи так воно є?Ні, це не маніпуляція, це просто апеляція до тих фактів, які є. Їх треба сприймати. Загалом тут кожен має свої аргументи щодо цього. Ми зараз говоримо саме з точки зору психології. Ці люди себе сприйняли. Вони себе усвідомили як представники ЛГБТ. Вони з цим живуть, вони з цим воюють, вони хочуть мати рівні права з усіма іншими. Ну ми повинні теж це сприйняти. І цим людям теж непросто було насправді. Ми повинні їх підтримати, ми повинні їх зрозуміти. Вони не є загрозою, вони вас ні до чого не змушують, вони не атакують ваших дітей і не кажуть їм: "О, ви повинні теж бути ЛГБТ". Тому що їх часто дуже хочуть показати, як якусь агресивну спільноту. Ну слухайте, алкоголіки — теж агресивна спільнота. Ну не теж, а просто агресивна спільнота. ЛГБТ не агресивна спільнота. Вони, знову ж таки, це люди, які теж пройшли певний шлях, визнали себе. Багато хто з них пішов на фронт, і вони, віддаючи життя, здоров'я за нашу країну, за нас із вами, за суспільство, перш за все, не за якусь умовну країну, а за конкретних людей: мене от, Юлу, вас, наші глядачі і слухачі, вони теж хочуть, щоб їх сприйняли і дали їм рівні права.От мені жахливо усвідомлювати, що мій прогресивний рідний Луцьк, а точніше міська рада не толерує такі стосунки. Я зацитую: "Зупинити цей закон — це припинити вкрай агресивну риторику та поведінку ЛГБТ-спільнот, що брутально посягають на гармонійні взаємини між двома статями в українському суспільстві, морально ослаблюючи українську націю". Це таке звернення до Верховної Ради вони написали. Так хто в цій ситуації агресує: Луцька міська рада чи ЛГБТ-спільнота?Ну в цій конкретній заяві агресує Луцька міська рада. Знову ж таки, ми зараз концентруємося на психологічному аспекті. А психологічний аспект в цьому питанні — це сприйняти цих людей, зрозуміти їх і з ними співіснувати. Інакше, як через те, щоб надати їм певні права і, перш за все, юридичні права щодо родини, щодо спадку, щодо багатьох інших речей, інакшого шляху немає. І це покаже зрілість нас як суспільства. Бо коли ми кажемо: "Ми хочемо в Європу"... Слухайте, Європа — це не російські наративи "ґейропа" або там ще якось інакше можна про це говорити. Європа — це просто та спільнота людей, спільнота країн, які визнають права всіх людей.Поважають. Поважають один одного, визнають ці права. Це нормально.Як після таких речей (от від Луцької міськради почув військовий-ЛГБТ), як він має повернутися в рідне місто, розуміючи, що його там насправді і не чекають. І то не важливо, що він герой російсько-української війни, бо просто там ЛГБТ не люблять.Знаєте, ми сьогодні вже в ХХІ столітті, ми так ніби дуже просунулися вперед, але ще до нашої ери був такий воєначальник видатний Александр Македонський. В нього, в складі його армії були підрозділи людей, які були ЛГБТ. І вони воювали краще, ніж інші, тому що вони один за одного воювали, підтримували і це були досить ефективні воїни. І в Александра Македонського, в його війську, в його імперії це сприймалося нормально. Не знаю, куди ми розвинулися, куди ми просунулися, але якщо ми сьогодні хейтимо те, що сприймалося, умовно кажучи, до нашої ери, ну тоді, напевно, ми в якомусь регресі або ми в якійсь... В радянські часи представників ЛГБТ (скажімо, прекрасний приклад цього був Параджанов, якого в цьому звинуватили), їх закидали і знущалися над ними в психоневрологічних диспансерах, в психлікарнях і так далі. Тобто ми хочемо теж це робити, чи як? Чи ми просто зараз вже так не робимо? Ми ніби їх не арештовуємо, не кидаємо в тюрми, не вбиваємо, як це робилися в нацистській Німеччині, але просто хочемо їх не помічати. "Ви там помріть на фронті, ви віддайте здоров'я, але ми вам нічого не обіцяємо, ми вам нічого не дамо, тому що вас нема". Але вони є.Я нагадаю, друзі, що ми маємо поважати один одного. Ну і, звісно, думати про те, що нам надалі будувати прогресивну країну. Якщо ми таки хочемо в Європу, тоді потрібно відкидати ті російські наративи, про які ти сказав, про "гейропу" і тому подібне і кожен має зробити свій висновок. Наші українські воїни фактично щодня, без вихідних нас з вами обороняють. І коли в них видається та можливість трішечки перепочити, поїхати до тилових якихось міст, вони точно не хочуть почути наступне.Я Вас слухаю, чому я не можу пройти, випити кави.Ви прийшли до нас у воєнній формі, та?Так, і що? Це позорно? Я до дітей не йду, я туди іду.Ні, це не позор. Ні, ні в якому разі, ні в якому разі. В нас відпочивають 140 дітей в комплексі...Це може трохи відволікати, "спугнути" те, що в нас у воєнні формі.У воєнній формі дітей "спугнути", так?Не дітей, а їхніх дорослих...Дорослих батьків. Нехай сидять вдома тоді, якщо вони такі нервові.Я розумію, що в нас іде війна.Тобто Ви воєнних не пускаєте?Ми не пропускаємо людей у воєнній формі.У мене другої форми немає. У мене сьогодні, до речі, день народження.Від щирого серця Вас вітаю.Це відео з інстаграму доньки військового, який, власне, намагався випити кави у закладі в Запоріжжі. Питання наступне. Там зачепилися за тему дітей. Скажи, будь ласка, на практиці реально український військовий у формі міг би злякати дитину?Ну, ця дівчина, вона дуже чітко відповіла, що не так дітей, як їхніх дорослих батьків, а особливо дорослих батьків, які можуть злякатися, що це зайшла людина з військкомату або з центру комплектування і вручить їм повістки. Просто треба називати речі своїми іменами. Тому це конкретна історія, яка є не лише в цій кав'ярні. Я думаю, що такі подібні історії траплялися в Одесі, там десь якісь нічні клуби, де багато призовників відпочивають здорових, придатних до військової служби. І вони не хочуть, щоб зайшов військовий, тому що вони будуть завжди почуваються незручно, що їм можуть дати повістку. Ну або з іншого боку, що вони такі класні молоді хлопці просто відпочивають, а оцей класний молодий хлопець — у військовій формі на фронті. Тут є отакі моменти. Але тут, крім того, що є оця проста причина, що вони не хочуть розлякати своїх відвідувачів, щоб вони повтікали, боячись, що їм вручать повістку. Інша причина, що все-таки є оце бажання в певних закладах, в певних таких оазах, які нібито поза війною, не дати людям відчувати цієї війни. А ця війна прийшла, тому що цей чоловік, тому що військова форма, по великому рахунку, це шкіра війни. Це, як знаєте, як є у вовка чи у лева своя шкіра, у змії своя шкіра і от військовий в цій формі, знову ж таки, шкіра війни. Це людина, яка є хижаком, яка воює за свою країну. І вони цього хижака, який їх захищає, не хочуть впускати, тому що вони там сидять, всі рожеві фламінго, їм добре.Я хочу повернутися таки до теми дітей, тому що в коментарях однозначно прилетіло дуже багато різного. І більшість — це батьки діток, які кажуть, що та моя дитина, вона бачить військового, вона захоплюється ним. Як таки дітям пояснювати, що таке війна і чи всім дітям потрібно це пояснювати і як ставитися до українських військових?Я думаю, їм треба розповідати це у формі певних казок. Це найкращий спосіб сприйняття дитиною до, умовно кажучи, 6-7 років. Для дітей, які старші, можна розповідати вже не казки, а якісь більш реальні історії про те, що відбувається, про те, що тебе ця людина береже, про те, що війна — це момент, коли ми намагаємося вижити. Є люди, які зараз на фронті, вони віддають своє життя, здоров'я для того, щоб ти жив і з тобою було все добре. Так, діти травмовані. Багато дітей зараз травмовані: вони бояться померти, вони бояться втрати кінцівки, вони бояться, бояться, бояться, бояться дуже багатьох речей насправді. А тут питання в тому, що треба про це говорити і важливо розуміти...І важливо пояснити, що ці військові на фронті — це певний щит, який їх захищає. І цих людей треба поважати. Скільки бачу історій у відео. Діти переходять на українську мову, діти поважають військових, діти кричать "Слава Україні!", коли батьки так... Я був недавно в кінотеатрі. І там йде реклама в кінотеатрі, а потім в кінці слова, що ви можете здати квитки, якщо буде повітряна тривога, і перед сеансом кажуть "Слава Україні!"Я чув тільки дитячі "Слава Україні!", а батьки не говорили. Тому це питання того, як діти це сприймають.Більше того, в мене в дворі "Ой, у лузі червона калина" періодично звучить від дітей. Тобто діти натхненні, вони розуміють, що відбувається.Формують оці от загони тероборони, десь там машини зупиняють, перевіряють. Ну, для них це така гра. Можливо, треба їм це подавати, але треба давати розуміння, що ця гра — то все таки реальність.У військового це викликало розчарування, зрозуміло, на відео. Я думаю, що він шокований таким сприйняттям його. Він з фронту там в тил поїхав трошки випити кави, наприклад, відпочити. Була в нього така можливість. Яким чином йому так не розчаруватися? Бо я думаю, що це, можливо, навіть вплине на нього під час безпосередньо бойових дій. Як не опустити руки?Є такі хороші слова в посланні до римлян: "Ви сильні, беріть на себе немочі безсилих". Питання в тому, що військові це, в принципі, люди сильніші за багатьох тих, хто є сьогодні в тилу. В основному ці люди несуть на собі величезний тягар. І усвідомлення того, що ти сильніший, і ти десь можеш понести на собі слабкості або безсилля ось цих людей, воно повинно тебе надихати, і ти від того відчуваєш певну місію. Я спілкувався з військовими, які, знаєш, до війни були звичайними людьми, А коли вони приходяили з війни додому, ну дехто з них вже й загинув, люди дивувалися, що вони навіть їх не впізнавали. Це приходили інші люди з усвідомленням своєї місії. У них постава інша, вони говорять інакше. Це люди, які зрозуміли свою місію. Місію того, що вони тягнуть на собі багатьох. Але, чесно кажучи, коли є емоційне і психологічне, і фізичне, і моральне виснаження і коли тобі ще якась дівчина підійде і цією голкою вшпигне тебе в серце, що ви тут нам не потрібні, тому що ви у військовій формі, так це може розчарувати. Так, це може викликати не те, що там якісь негативні емоції, просто ти подумаєш: "А я для вас хто?", "Що я для себе роблю?". Але, слава Богу, що у війську є військовІ психологи, в принципі, військові з ними працюють і розуміють. Вони розуміють свою місію. Що б там не було, знаєте, собака гавкає, караван іде. Це та історія.Наступне відео облетіло соціальні мережі і, в принципі, демонструє поведінку українців зараз, хоча фраза дійсно вирвана з контексту. Мова про пані Тетяну, яка годувала свого часу українських воїнів пиріжками.Ну, другий раз ранком дивлюся ж, чую вже ж бомблять нас.Дуже. Наш район дуже бомбили. Я дивлюся на балконі: летить ракета, відривається від неї красне, а та летить дальше. Думаю, куди ж вона полетить, попаде сюди чи ні. Ні, полетіла дальше, не буду вставати. І так от 3 ракети пролетіло, а я повернулась на другий бік. А що мені нада... Один день вихідний у мене тільки був."Всі ми трішки пані Тетяна", — так багато хто підписав, поширюючи це відео у себе в соціальних мережах. Ну й по факту так є. Українці від початку повномасштабної війни стали більш безпечнішими. І тут скажи мені, будь ласка, коли настав той момент, я думаю, переломний, не переломний він? Які трансформації психіки, психології людини ми пережили, українці?Взагалі, я скажу тобі так, що українці, вони, в принципі, фаталісти такі за своєю натурою. Оцей козак Мамай, який сидить під дубом і грає там на кобзі, це такий українець, десь там кулі летять. Є така українська фраза "Ще ніколи так не було, щоб ніяк не було, якось воно та й буде" і вона притаманна українцям. І тому така поведінка, вона зрозуміла. Так, перші перельоти, ми цього ніколи не чули. Була паніка, був жах. Люди там...Бігали принаймні в бомбосховище, та?Бігали в бомбосховище. А коли ти бачиш це кожен день, ти розумієш десь приблизно, що все одно ракета потрапить, поцілить в якийсь один будинок. Це як, знаєш, коли нерви помирають, ти можеш різати скільки завгодно руку, ти вже не будеш відчувати болю. Десь воно притупляється. Але з іншого боку, це я кажу просто про те, що люди звикають. Плюс люди виснажені, плюс люди втомлені. Вони вже хочуть і цю війну, і Путіна, і його ракети, і все це послати кудись за русскім корабльом і це зрозуміло. Але з іншого боку, кажучи про звичайний інстинкт самозбереження, який має бути присутній в людині, ну принаймні все одно треба не забувати хоча б там про якесь правило "Трьох стін", або як завгодно. Хоча, знову ж таки, можна скільки завгодно про це говорити, людина, вона завжди керується тим, що вона відчуває. А людина відчуває втому, людина відчуває до цього певну байдужість і людина відчуває те, що, як мені написано на долі, так воно і буде.Я тут ще зачепилася за фразу про один вихідний і от на прикладі мене. Я беру зараз більше роботи, більше виконую, дійсно ці нічні тривоги, денні тривоги, я не досипаю, я хвилююся, але намагаюсь зберегти своє робоче місце, так. І справа в тому, що в мене реально викликає відчуття, що інстинкт самозбереження у мене фактично десь там вже далеко на другий план відійшов. Чи можемо ми говорити, що чим довше триватиме війна, тим у людей, в українців, взагалі може зникнути той інстинкт самозбереження через перевтому, хвилювання і так далі?Залежно від того, наскільки сильними будуть атаки. Бо ті люди, скажімо, коли в Києві певний був період, коли 51 день не було зовсім обстрілів столиці, люди звикли, але після того, як прилетів 1 "Кинджал", потім ще 6 "Кинджалів", потім наймасштабніша "шахедна" атака була, люди одразу, як то кажуть, протверезіли від цього спокою і почали ходити в бомбосховище. Ми навіть бачимо історію, коли люди бігли в бомбосховище, двері виявились зачинені і люди загинули. Тобто це повертається. Просто є багато міст, які сьогодні живуть дуже в "лайтовій" ситуації щодо ракетних атак. Ну але з іншого боку, коли довго цих атак немає теж потім, коли сирена, людина починає боятися. Тут нема якоїсь однієї поради. Єдине, що можна порадити війна — це та ситуація, в якій, щоб вижити, треба робити те, що треба. Розумієте, військові теж можуть подумати: "Та там снайпери сидять. Ці міни прилітають. Та скільки можна! Та ті танки стріляють. Господи, ну можна я походжу собі просто десь по полю? Можна я вийду за кущик, там справлю свої потреби? Та можна я просто кави посиджу поп'ю? Я не хочу в окопі, в болоті сидіти!" Ну, військовий розуміє, що для того, щоб вижити, він має сидіти в бліндажі, він має носити бронежилет, він має десь заховатися, коли йде мінометний обстріл і багато, багато інших речей. І це робиться кожен день, кожен день... Знову ж таки війна — це та ситуація, де ми є, де вижити можна лише в тому разі і перемогти, коли ти робиш те, що треба робити. Незалежно від того, що ти відчуваєш, втомився ти чи не втомився. Ти повинен знаходити в собі сили. Має бути певний алгоритм дій на всі випадки життя, бо випадки можуть бути різними, як от, скажімо, прорив Каховської ГЕС. Ніхто не чекав цього, але такий випадок стався. А в багатьох людей цього алгоритму не було. Тому, попри те, що ви відчуваєте, це я вам кажу вже так... Як психолог можу сказати: "Ви це відчуваєте і ми це розуміємо. І тому у вас така реакція. Тому ви це робите і ми це сприймаємо. Це добре". Ні, це не добре, тому що, знову ж таки, ви повинні робити те, що ви повинні робити, попри все, попри будь-які ваші відчуття. Психологія — це одна історія, але дії повинні бути. Тоді є шанс перемогти і вижити, а не лише посилатися на те, що відчуваєте або, як каже оця от пані, що в неї один вихідний.Бо, знаєш, один вихідний — це одна історія, а коли він останній вихідний — це зовсім інша історія.Про роботу, до речі, тут важливо зауважити, що, дійсно, має бути якийсь алгоритм дій, як ще не вигоріти на тій роботі, коли ось ми в такому стані стресу постійного. Чи є якісь поради психолога, як це можна втілити в життя?Ясно, що повинні бути емоції. Ти десь повинен піти погуляти, сходити в кіно, сходити в якийсь заклад, змінити якийсь рід (вид — ред.) діяльності, допомогти комусь дуже важливо. Коли ти комусь допомагаєш, ти віддаєш енергію, ти натомість отримуєш енергію від цих людей. Це дуже важливо. Коли ти ніколи нікому нічого не віддаєш: не донатиш, не волонтериш, не допомагаєш, не підтримуєш, не радиш, ти просто вигораєш, ти все віддав, ти нічого не сприймаєш. Коли ти віддаєш комусь і робиш добру справу, ти отримуєш енергію назад. Це важливо робити. Ну плюс, якісь нові емоції, враження отримувати теж важливо. До речі, я завжди вважаю, що люди, які можуть виїхати за кордон сьогодні десь відпочити, вони повинні це зробити, тому що все одно краще, коли в країні менше людей, які вигоріли, ніж всі люди вигоріли. Але найголовніше, знову ж таки, тут певний розпорядок дня. Я встаю, я це роблю. Знайдіть собі ще заняття: займіться англійською мовою, я не знаю, фізичною культурою: бігайте, плавайте, щось робіть. Заповніть свій день максимально. Заповність свій день максимально і знаходьте час на здорове харчування, на здоровий сон. І, в принципі, зрозуміти, що немає якоїсь дати, коли це все закінчиться, ви повинні дійти до кінця. Ви повинні просто змиритися, що ви є зараз в цій обставині, яка з нами зі всіма є. Ця обставина дуже страшна. Ця обставина — війна. І от війна, вона нам диктує свої умови життя, і ми повинні їх сприйняти і в цих умовах рухатися далі. Ну якщо вже зовсім є там якісь клінічні випадки в людини: вигорання, депресії і так далі, звичайно, вона повинна звернутися до фахівця.Я просто нагадала собі досвід Японії, в яких обідня перерва, вона трішки довша, і вони дозволяють своїм працівникам, наприклад, поспати. В них там одразу якісь такі спальні місця передбачені. Є навіть такі звукоізольовані кімнати, де можна вийти, від стресу покричати, так.Або побити фігуру свого начальника.Як варіант. І в них це нормально, це дозволено. Скажи, будь ласка, така би річ допомогла зараз безпосередньо під час повномасштабного вторгнення?Я думаю, що треба це робити. Ну, по-перше, здоровий сон, він взагалі потрібен завжди, знову ж таки, як і здорове харчування, як і здорове спілкування. Мінімізувати все одно треба певну інформацію, яку ви отримуєте з війни, тому що якщо жити лише цим, можна в принципі посунутися глуздом. Це не повинно так бути. Дуже хороша історія, знаєте, придумуйте собі мрію, навіть якщо у вас її зараз немає в цій ситуації. На те "виживу", "не виживу", "що зі мною станеться" придумайте собі мрії, що ви будете робити, коли закінчиться війна, коли Збройні сили України виженуть ворога. Живіть цією мрією. Як казав такий психолог відомий, він був в концтаборі, Франкл, він казав, що виживали ті, які мали мрію.Нагадаю, ментальне здоров'я на часі. Бережіть себе! Василь Зима, Юла Бєльська для FM Галичина.
