Кров най буде тим першим звеном, що лучить нас в одну соборну Україну.
Це черговий випуск програми "Манускрипт". І сьогодні, як і завжди, ми розбираємо біографію видатного українця. І це Євген Петрушевич, син греко-католицького священника, який стає адвокатом та політиком. І не просто політиком, а однією із найголовніших особистостей національно-визвольних змагань. Євген Петрушевич — це президент, правда, не ЗУНР, а Національної Ради. І найголовніша з його посад — це диктатор. Вона так і називалася: Диктатор ЗУНР. Його можна назвати єдиним диктатором, який хотів справжньої України. Саме цього року відзначають 160 років від його народження. І саме про Євгена Петрушевича ми сьогодні будемо спілкуватися з нашим гостем. Це Олег Павлишин, кандидат історичних наук, автор ґрунтовної біографії Євгена Петрушевича. Олег, вітання вам!
Доброго дня!
От в мене до вас таке запитання, Олег. Є міф. Міф про те, що першим президентом України був Михайло Грушевський. Міф про те, що президентом ЗУНР був Євген Петрушевич. Оцей міф, який створився вже впродовж довгого часу, я знаю, що він створювався в українській еміграції за кордоном серед української діаспори. Чи важлива оця термінологія "президент"? Чи все-таки треба наголошувати, що президентом ні Петрушевич, ні Грушевський зокрема не були? Вони були фактично спікерами тодішніх українських головних парламентських органів.
Маєте рацію. Тоді президент, це означало, в даному випадку, голова президії Української Національної Ради (що стосовно Петрушевича). Деколи президентом називали президента уряду (Костя Левицького називали) чи, наприклад, президентом міг бути президент банку, розумієте. Тобто це було таке звернення. Хоча треба сказати, що я дивився листування в архіві, коли Євген Петрушевич був в еміграції в Берліні, писали: "Високоповажний пане Президенте". Тобто в тому сенсі повага до його посади, до його ключової ролі в той час у роки Української революції.
Чому, коли ми говоримо про Українську революцію, про початок українських змагань саме на заході нашої держави, саме в Галичині, підавстрійській частині, чому не Кость Левицький? Тому що Кость Левицький очолював фактично все, що можна було очолювати до того: Головну Українську Раду, Загальну Українську Раду, він очолював потім і Державний секретаріат Західноукраїнської Народної Республіки. Але найголовнішу посаду віддали Євгену Петрушевичу, який на той час не мав ну настільки великого, мені здається, авторитету серед галицького політичного кола. Так, я знаю, що він від Юліана Романчука отримав посаду керівника Парламентської Репрезентації Української. Але Кость Левицький все одно він був значно авторитетнішим в цих питаннях.
Так, маєте рацію. Кость Левицький був тоді таким провідним галицьким політиком, але вже під час Першої світової війни, коли він очолював Головну Українську Раду, пізніше Загальну Українську Раду, він не виявив такої, знаєте, принципової категоричності в стосунках з австрійським урядом. І тому Загальна Українська Рада припинила свою діяльність і український провід очолила Українська Парламентарна Репрезентація, на чолі якої до того часу перебував Юліан Романчук, а пізніше передали кермо Євгену Петрушевичу. Петрушевич дійсно, він був тоді відомим політиком, був депутатом австрійської Державної ради. Він був політиком, можна сказати, такого, знаєте, повітового масштабу, був адвокатом в Сколе. Але вже ставши і депутатом Стрийського парламенту, і пізніше ставши депутатом Галицького сойму, він виявив свою категоричність, непримиренність. І врешті в конкретних умовах так склалося, що він очолив Українську Парламентарну Репрезентацію і врешті став головою Української Національної Ради, яка була тимчасовим парламентом Західноукраїнської Народної Республіки.
Кажемо про те, що Євген Петрушевич отримав цю посаду, хоча не мав величезного авторитету, і це показано ще в одному такому моменті. Це Листопадовий чин, коли першого листопада ми маємо: Вітовський, владу у Львові українці захоплюють. Але й Петрушевичу про це, як я знаю, не повідомили. Тобто це ще раз показує, що не настільки впливова була влада Національної Ради? Чи не настільки впливовим був сам Петрушевич?
Ні, це був певний збіг обставин. Тоді, після проголошення самостійної Української держави на українських етнічних землях Австро-Угорщини, Українська Національна Рада розділилася на три делегації. Одна делегація залишилася у Львові, на чолі делегації був Кость Левицький. Інша делегація була в Буковині, очолив її Омелян Попович. А Євген Петрушевич очолив віденську делегацію, він поїхав до Відня домагатися від австрійського уряду, щоб офіційно передали владу в руки Української Національної Ради. Тобто вони старалися діяти насамперед легально. І коли була загроза, що владу у Львові і врешті в Східній Галичині захоплять поляки, маючи меншість по кількості населення, але маючи переважну більшість в містах, маючи переважну більшість урядовців на посадах. І це було дійсно ймовірно, що поляки мають кращі шанси. То Український військовий комітет вирішив, що треба брати владу не чекаючи. І саме в ніч на перше листопада, бо другого листопада мала приїхати з Кракова Польська ліквідаційна комісія, яка б усунула владу. Тому Дмитро Вітовський мав (джерела говорять), що він розмовляв з Костем Левицьким, що "ми беремо, ми здійснюємо таку... збройним чином захоплюємо владу".
Скажіть, Євген Петрушевич... Ми його звикли бачити там, я не знаю, таким політиком заходу України, Західноукраїнської Народної Республіки, репрезентом її політичних ідей. Але в нього була посада, яка для України є, ну принаймні її назва, вона несе якийсь негативний сенс. Це диктатор. В 1919 році йому передали такі повноваження. Я зараз хочу зачитати частинку тої відозви його: "Моя воля тепер найвищим приказом для всього, хто живе на нашій державі. Хто їй не повинується, тому не буде пощади. Хто її буде слухати, заслужить собі найвищу нагороду, бо вирятує нашу Вітчизну від ворога". І от в цій фразі є один такий момент: "тому не буде пощади". Євген Петрушевич — диктатор, який каже, що хто його не буде слухати, йому не буде пощади. Чи так воно було?
Знаєте, це такий може емоційний зміст. В складних умовах. Євген Петрушевич по характеру не був диктатором і ясно, що це рішення про призначення диктатором і скасування діяльності уряду Української Національної Ради, воно було вимушеним і було ситуативним. Петрушевич, як згадують сучасники, навіть будучи в Кам'янець-Подільському вже, залишаючись диктатором, він був дуже виважений, дуже коректний. І ці слова, які мають таку конотацію дуже рішучу, вони, швидше всього, відповідали тому складності ситуації і складності тому, що треба було... Ця посада диктатора не була передбачена ні законами ЗУНР і, зрозуміло, що вона була ще раз повторюю: ситуативною. І не всі її сприйняли, і навіть серед галицького суспільства. Не сприйняв такий окремий, повторюсь, окремий залізний загін під керівництвом Івана Сіяка, пізніше Симон Петлюра не сприйняв. І взагалі уряд Директорії вирішив дуже негативно в пресі кам'янець-подільській це відзначив, в своїх рішеннях, і навіть призначив таке Міністерство у справах Галичини на чолі з Семеном Вітиком, маючи на увазі, що, можливо, все-таки диктатура скасується, і влада перейде в руки Міністерства справ Галичини. І це було напруження з приводу такого призначення диктатором, було напруження між Симоном Петлюрою і Євгеном Петрушевичем, і залишалося весь час до кінця 1919 року.
Диктатор, якого не боялися. Чи є тоді сенс в такому диктаторі? Чому? Я зараз скажу, поясню. Ми маємо Мирона Тарнавського. Ми маємо 1919 рік. Ми маємо надзвичайно складну ситуацію не стільки з фронтом, скільки з епідемією тифу. І ми маємо той момент, коли Мирон Тарнавський укладає перемир'я з Денікіним без відома Євгена Петрушевича. Хоча Петрушевич сам потім укладе це перемир'я, але в той момент диктатор, який би мав мати всю повноту влади, він не знає про те, що відбувається в його армії. І потім при тому... Ну, тобто Мирона Тарнавського виправдовують. Ну, тобто його не те, що виправдовують, його не засуджують.
Ну цей суд показав, що, знаєте... Немає конкретних документів, але, швидше за все, я переконаний, що рішення про підписання договору з денікінцями було принаймні за усним погодженням з Євгеном Петрушевичем.
Тобто він знав?
Це була безвихідна ситуація. Галицька армія була в такому стані, що через епідемію тифу не могла, відповідно, і за чисельним складом, за бойовими якимись характеристиками не могла боротися на два фронти проти більшовиків і проти денікінців. І тому той факт, що Мирона Тарнавського не було покарано, це свідчить те, що все-таки було певне погодження. Хоча Петрушевич там перед Петлюрою казав, що "я не знав", пояснював, але ця якраз ситуативність цих подій підтверджує, що ну безперечно Мирон Тарнавський слухався і був як підлеглий, і він виконував усі розпорядження. А тут не було письмового розпорядження. Але припускаю, що усне погодження було.
Ми маємо цікаві події, які показують можливі амбіції в Євгена Петрушевича на керівництво всією Україною. Я зараз поясню, про що мова йде. Ми маємо 19 квітня, місто Рівне, повстання отамана-генерала Володимира Оскілка, де казали, нібито він хотів зробити Петрушевича керівником всієї України. Це повстання проти Петлюри. Далі ми маємо можливий, можливий переворот Болбочана та Грекова. Болбочана заарештували і розстріляли, власне, через це (Петлюра це зробив). І тепер от запитання. Оскілко — це командувач найбоєздатнішої північної групи українських військ. Болбочан — це той, хто у 1918 році провів успішну операцію зі звільнення Криму. Греков — це керівник успішної Чортківської офензиви. І ці люди, за різними даними, вони підтримували Петрушевича. І в мене от запитання до вас. Це у Петрушевича були реально такі амбіції у керівництві всією Україною, об'єднаною під його керівництвом? Чи це просто Петлюра фальсифікував різні речі для того, щоби усунути від влади вагомих, впливових і відомих в армії керівників і забезпечити тільки собі оцей авторитет головного отамана?
Ну це, знаєте, тут є підстави для такої гіпотези, бо треба сказати, що і Оскілко, і Болбочан це були фахові військові. Петлюра не був військовим, був гарним трибуном, харизматичною постаттю. Він не мав ні військової освіти, ні військового вміння керувати бойовими операціями. І певні військові кола бачили, що боротьба з більшовиками, коли бракує фахового керівництва... і була підтримка оцих повстань і Оскілка (пізніше Болбочана). І при тому, що документи показують, що ці середовища дійсно мали на меті, коли зміниться військове керівництво, поставити на чолі Української Народної Республіки Євгена Петрушевича. Ну чи в нього були такі амбіції? Не знаємо. Але ну так виглядало, що він, маючи, маючи під своїм началом Галицьку армію, найбоєздатнішу тоді частину українського війська, мав всі шанси. Ну не мав він ще того авторитету, зрозуміло, що він був мало знаний. Євген Петрушевич сам ніколи не виявляв такого бажання. Він мав дуже такі, чесно кажучи, іронічні... ну, ставився з скептицизмом взагалі з перспективою протримання влади Української Народної Республіки.
Ми маємо 1848 рік. Повернемося назад до "Весни народів". Українська інтелігенція тоді дуже багато мала надії на оті революційні події. І потім, коли ці всі події просто розтанули, українська інтелігенція почала шукати заступництва в Росії, і з'явилися москвофіли в Галичині, тому що це тільки галицьке явище — москвофільство. І зараз Євген Петрушевич в національно-визвольних змаганнях, він бачить неможливість подальшої боротьби з польською Другою Річчю Посполитою, і він починає: спочатку йому подобається союз з Денікіним (з білою, не більшовицькою Росією), а потім під час українізації, коли він вже буде в еміграції, коли він буде дізнаватися про все, що відбувається 20-х роках в підросійській тоді, ну тобто як підросійській, радянській Україні, він бачить, що є українізація, є неп, є відновлення автокефальної церкви, тобто багато різних якихось поступок українському народу. І він такий: "Ну, може, то не погано тоді та радянська Україна". Це знову та сама тенденція, одні й ті самі граблі, знову москвофільство в якихось інших інтерпретаціях відроджується в уявленні Євгена Петрушевича?
Я думаю, що він, знаєте, мав певні ілюзії щодо того, що собою представляють росіяни і більшовики. Бо треба сказати, що коли прийшла російська армія під час Першої світової війни і окупувала Галичину, то в принципі, в принципі треба розуміти, що в тій армії було більше половини українців, і вони поводились... Вони фактично заарештували Андрея Шептицького, вивезли в Росію, закрили газети, український рух припинив існувати, але до селян ставилися добре. І таке лишилося враження, що нібито росіяни — це не найгірше зло. Чомусь Петрушевич вважав, що найгіршим, найбільшим ворогом для галицького українства є поляки, при тому, що жінка в нього була полька. Це така, знаєте, це проблема, я вважаю, що це трагедія — його орієнтація на небільшовицьку Росію. Це є його трагічні такі, знаєте, частини біографії і він пізніше, аж всередині 30-х років, зрозумівши, що собою являють більшовики. Після Голодомору він прояснився. Мав ілюзії щодо більшовиків, щодо українізації, безперечно. І врешті він, знаєте, за це був покараний тим, що український рух від нього відвернувся. В міжвоєнний час ми маємо дуже мало згадок про Євгена Петрушевича, тому що його та особливо така прорадянська орієнтація була сприйнята дуже негативно українським політичним проводом, українським рухом, і він за це фактично ввійшов на марґінес українського руху, будучи в еміграції. Хоча до кінця свого життя він відчував свою місію, він пізніше передав провід, написав заповіт. Після загибелі Євгена Коновальця він передав свій провід керівника як диктатора і керівника-зверхника українських військових, ветеранів, українських учасників визвольних змагань, передав Андрію Мельнику. І це також свідчить, що він розумів свою місію. Він залишався в еміграції, помер в бідності, і тому для мене Петрушевич є трагічною постаттю української історії.
Традиційно ми запитуємо ChatGPT, що би відповів той чи інший історичний персонаж. Сьогодні ChatGPT говорить вустами Євгена Петрушевича. Ми запитали, чи потрібен сучасній Україні диктатор. Ось що відповів ChatGPT:
Сучасній Україні не потрібен диктатор. Наша країна має розвиватися на основі принципів демократії, прав людини та рівності. Це єдиний спосіб забезпечити стабільний розвиток, процвітання та національне єднання.
Так би сказав Євген Петрушевич, якби він був тут зараз? Ну, з судячи з його там, я не знаю, листів, різних текстів, які він опублікував.
Напевно, що так. Він був дуже демократичним політиком. Він дивився протоколи засідань Української Національної Ради, в яких він приймав участь. Він ніколи не нав'язував своєї думки. Він говорив авторитетно, але він не намагався підпорядкувати своїй волі той політичний провід тих відомих людей, тих відповідальних людей. Він був дуже демократичним у своїй поведінці, в своєму вихованні, в своїй освіті.
Ми сьогодні говорили з вами про Євгена Петрушевича, людину, яку можна назвати найлояльнішим диктатором в історії (або найдемократичнішим). Підписуйтеся на ютуб-канал радіо "ФМ Галичина", підтримуйте український контент і не забувайте ставити дзвіночок та лайк.